9

Два роки тому

Моя попередня сусідка по квартирі переїхала, і невдовзі хазяйка запрошує нову квартирантку подивитись вільну кімнату. З кухні чую, як вона пояснює звичні речі: скільки коштує оренда, як ділимо комунальні, хто з сусідів збирає гроші на лампочки в під'їзді чи ремонт домофона... Словом, усе те, що люди обговорюють під час перегляду квартири. Голосу гості я майже не чую. Лише короткі, тихі відповіді.

- Як бачите, Сашо, будинок непоганий, і ціну я прошу нормальну, дешевше ви не знайдете. Ну, і таки не ліжко-місце, а своя кімната. Захочете – закриєтеся на ключ, - веде далі хазяйка і тихо сміється. - Сусідка у вас буде хороша. Вчителька! Порядна, тиха, - і гукає: - Вероніко! Ви вже вдома?

Виходжу з кухні. Поряд з високою і огрядною Ганною Дмитрівною гостя виглядає пташеням. Причому дуже наляканим пташеням.

Худенька, пальто ніби чуже, велике в плечах, а рукава закороткі і з них стирчать зап'ястя. Стискає ремінець сумки.

Бліде обличчя. І напружений вираз людини, яка давно не почувалася в безпеці.

Я вітаюсь, швидко пропоную:
- Може, чаю? Чайник тільки-но закипів.

- Не відмовлюсь, я цілий день на ногах! - вигукує Ганна Дмитрівна.

Саша вішає пальто на вішалку в коридорі. Заходить, ховаючи руки в рукава розтягнутого светра. Джинси на ній витерті не по-модному, а просто старі. Сідає на самий краєчок стільця.

Автоматично роблю Ганні Дмитрівні такий чай, як вона любить, міцний і дуже солодкий, і питаю гостю:
- А вам чай чорний чи зелений? І скільки цукру?

Вона боязко шепоче:
- Н-на ваш смак. Як вам не важко.

І чомусь мені стискається серце… здається, вже давно її ніхто не питав, чого саме вона хотіла б.  Я дістаю пакетик з тієї пачки, яку бережу на особливі нагоди. Китайський чай, з дуже приємним ароматом, і коли його залити окропом, в середині чашки повільно розкривається квітка.

У Саші аж подих перехоплює:
- Це так гарно... - і тут же захват в очах гасне: - Але ж це... мабуть, щось особливе... не варто було б...
Вона тримає чашку обома руками, наче боїться впустити. 

Усміхаюсь.
- Чому ж? Кінець осені. Саме те, щоб підняти настрій.

Ганна Дмитрівна робить великий ковток чаю і вигукує:
- Я ж бачу, що ви спільну мову знайдете! Сашо, все добре, Вероніка тут вже довгенько живе, і ніхто на неї не скаржиться. Порядна, не скандальна, ні на кого і голос не підвищить.

Здається, саме останні слова стають для Саші вирішальними, бо вона піднімає погляд від чашки і несміливо питає:
- То якщо я зараз же віддам вам плату, можна буде завтра заселитися?

- Та тоді хоч і сьогодні! Правда, Вероніко?

Я усміхаюсь і киваю.
- Звісно. 

Допивши чай, вони ідуть.  А вже надвечір лунає дзвінок в двері. Саша стоїть на порозі зі спортивною сумкою через плече і парою пакетів в руці. Ніяково посміхається:
- Ось і все, речей в мене небагато.

Мені мимоволі спадає на думку, що для переїзду цього зовсім мало. 

В перший час вона ходить по квартирі навшпиньки. Питає дозволу на кожну дрібницю: чи можна ввімкнути пральну машину, чи не заважає світло на кухні, чи не буду я проти, якщо вона ввечері спече пиріг зі спеціями.  Зіщулюється, коли я надто швидко бігаю вранці, збираючись на роботу, чи різко відчиняю дверцята шафи.

Старається бути якомога менш помітною.

А одного вечора, працюючи над статтею, я чую з кухні дзенькіт і хруст кераміки, заходжу... і бачу, що Саша стоїть нерухомо, наче в ступорі, а на підлозі - уламки моєї тарілки.

Гукаю:
- Саш? Все в порядку? Ти не порізалась?

Вона ледь чутно шепоче:
- Це була твоя тарілка... пробач... я не навмисне... мені після зміни було трохи зле, переплутала… взяла твою замість своєї... і от... вона вислизнула з рук...

- Не переживай! - вигукую і берусь за віник і совок. - А я вже злякалась, що вся полиця полетіла. Ні... все ж полицю треба замовити нову. А то буду смикатись на кожен звук.

І тут вона плаче. Беззвучно, тільки сльози течуть по щоках. Закінчивши прибирати, обережно пригортаю її до себе.
- Саш, ну не переживай. Це просто стара тарілка. Я ж кажу, добре що полиця не впала, от то була б проблема! А це... дрібниці.

Вона тремтить в моїх руках, наче ще не вірить, що на цьому все. І починає, збиваючись, розповідати:
- Він… і за менше бив… я втратила дитину… подала на розлучення, - тихо схлипує. - А він таке витворяв... я навіть сімку викинула, купила нову… приїхала на автовокзал, купила квиток на перший автобус, що відправлявся. Головне, аби подалі. 

- Правильно зробила, - погладжую її по спині. - Тепер він тебе не знайде...

- Я все одно боюсь, що знайде, - схлипує вона.

- І що він буде робити в чужому місті, де він нікого не знає і його ніхто не знає? - стараюсь, щоб мій голос звучав впевнено. - А в мене є один знайомий, який зможе допомогти. Я колись його дітям допомогла з німецькою...

Вона плаче весь вечір, до втоми... і засинає в моїх обіймах. А я тримаю її в руках і думаю тільки про одне. Поки вона поруч зі мною, я зроблю все, щоб ніхто більше не змусив її здригатися від звуку розбитої тарілки.

Це теж щось схоже на лицарське кохання. Не володіти, а берегти. 
Я поряд, коли їй не дають спокою кошмари. Іноді вона прокидається, і не може згадати, де вона, не відчуває, що в безпеці…  Обіймаю, коли вона здригається від дзвінків з незнайомих номерів і довго ще відходить, навіть якщо це просто реклама або хтось помилився номером.

Ми разом ходимо по магазинах, коли вона нарешті зважується купити собі новий одяг, щось не просто практичне, а й до душі. Вибираємо те, що пасуватиме саме їй. І коли вона сумнівається: «а блакитне - не занадто яскраво?», я стискаю її долоню в своїй. «Тобі дуже личить!».

На її щоках спалахує рум'янець, коли навесні ми прогулюємось парком повз квітучих вишень, і я читаю їй вірші про вишневий цвіт.