8

Якраз думка про те, що якусь частину свого життя я приховую, Ксюші не давала спокою. Вона помітила якось, що коли вона підійшла, я надто поспіхом закрила блокнот, в якому писала. Іншого разу її збентежило те, що на невинне запитання «а в школі тобі хтось подобався?» я зніяковіла і швидко перевела розмову на щось інше, зовсім не в тему. Хоча вона просто збиралась на зустріч випускників і їй якраз написав Коля, якому вона подобалася в восьмому класі.

Вона сміялась, читаючи повідомлення. «Ну Колька! Такий же гуморист, як і був. Як він в дев'ятому класі розіграв хімічку... ооо!». І на щоках у неї з'явились ямочки.

А я сиділа наче на голках.
Були і ще якісь дрібнички, я вже і не всі пам'ятаю... але кожна моя недомовка, кожне незграбне «та нічого такого» лише зміцнювали її підозру, що я приховую щось справді важливе.

Я розумію, чому так і чому, врешті, вона вирішила піти. У її роботі майже завжди так: якщо людина одразу не відповідає на просте запитання, потім може виявитися що завгодно. І борги, і насильство, і залежності. Нелегко працювати юристкою у справах неповнолітніх.

Але як би прозвучала правда?
Не уявляю собі, як розповіла б їй про Еріка... навіть подумки будь-яка фраза звучала б дивно. 

Якщо навіть просто над почуттями до людини, недоступної тут і зараз, сміються.
Всі ці плітки на роботі за кавою...
- На який концерт не підеш, в перших рядах ті шалені фанатки! Невже їм нема що робити? 
- Та все це піар, викачка грошей. Хороший стиліст і візажист із будь-кого зроблять кумира.

Іншого разу в ліцеї заходиш до вчительської і чуєш, як там вже обговорюють чиюсь любовну драму:
- Ну і чому вона сохне за ним? Знає ж, що він її ніколи не полюбить. 
- Треба жити далі. Хороших людей навколо вистачає.

Або ще:
- Ох, так, на Валеру спробуй не залипни. Яка хода, які плечі! 
- Але ж вже одружений.
- Кать, ну змирись. Сходи кудись, розвійся. Чи ти хочеш усе життя просидіти в сльозах?

Піднімаю голову, дивлюсь в вікно. Я б не сказала, що моє життя проходить повз.

Коля я на зустрічі випускників розповідала, де я була, вони захоплено охали і ахали. Ми довгенько разом передивлялись фото. Готичний собор у Магдебурзі... Нойшвайнштайн, який наче з'явився з казки... старі вулички, монастирські дворики… а про Альткірхен і Замок Дракона майже ніхто не чув.

Ніна Леонідівна дивилась з гордістю, в її погляді читалось: «от бачите, я ж не дарма казала, німецька - це хороший заробіток!».

Антон почав розповідати про гастролі.
- А в Римі в мене поцупили барсетку! Кажуть, там це звична справа. Добре, хоч грошей в ній не було, але документи... – він театрально розвів руками. - А з італійською в мене ну так собі. Знаю тільки оперні партії. От приходжу у відділок і починаю: «Лихо спіткало мене, сеньйоре!».
Всі засміялись.

Я теж сміялась. Тільки майже непомітно глянула на годинник. 
І піймала момент поїхати додому вчасно - поки не зайшли розмови про сім'ї і дітей.

Саші ця тема теж болить, але по-іншому. Колишній чоловік побив її так, що вона втратила дитину. Після того лікарі сказали, що вона більше ніколи не зможе стати матір'ю. 

Буває, після свят на роботі вона приходить у зовсім не святковому настрої. Сидить біля вікна в своїй кімнаті, дивиться кудись у двір. Погляд у неї тоді застиглий, ніби вона бачить щось, чого більше ніхто не бачить.

І я вже знаю, що тоді краще не підходити... потім вона сама розповідає, як та сама допитлива жіночка з відділу кадрів питала: «А ти заміж не збираєшся? Невже не хочеш діточок? Це ж таке щастя!». Або як дівчина, яка приходить на підробіток, безтурботно спитала: «Ти така симпатична, як це так, що досі одна? Давай якось підемо на вечірку до моєї подруги, до неї багато хлопців в гості приходять, ну раптом...».
І тільки я знаю, що вона фарбує волосся не заради моди і стилю, а тому що в неї сиве пасмо.