7

На аркуші розквітають жовті троянди. На зеленому листі штрихом сріблястим лінером - крапелька роси. Беру світло-коричневий олівець і фарбую перший шар - цегла замку.

Нагадує Драгенштайн – «драконячий камінь», замок родини фон Едельштайн. Зараз це музей.
Я була в Альткірхені. На другому курсі університету, по програмі «о-пер», навчання, поєднаного з роботою нянею.

Дівчата і хлопці з моєї групи вибирали для стажування великі міста, їх приваблював рух і шум, вони хотіли познайомитися з людьми, які працюють десь в солідних фірмах. Мене ж більше цікавила старовинна історія і література - так я говорила, коли викладачі питали. Я хотіла до міста, де народився і виріс він.

Прохолода і тиша бібліотеки при музеї. Справжній скарб - вірші у книзі сучасного видання. Мені розповіли, що для роботи з більш старими книгами потрібно завершити освіту, отримати рекомендації від наукового керівника, дозволи на доступ до архівів... А далі роботи ще більше, і вона складніша –  бо романи переписували від руки. І це займало місяці, а то й роки, причому кожен новий список відрізнявся від попереднього. Один переписувач щось пропустив, інший додав пояснення на полях, третій неправильно прочитав слово. Досліднику доводиться звіряти кілька рукописів, щоб зрозуміти, як міг звучати оригінал. 
Бібліотекарка навіть сказала мені, похитавши головою: «вам краще буде взяти щось більш досліджене і систематизоване... те, що вже обробили сучасні філологи. А тут... подумайте самі, скільки це праці... багато років життя на це піде».

Та я чула тільки одне: збереглось.
Все, що він хотів сказати світу, не згоріло в полум'ї війн і на багаттях інквізиції, не зникло разом з монастирськими бібліотеками, не розсипалось на порох у забутих скринях... два чи три романи - повний чи майже повний текст, ще два - уривки, перекази в пізніших джерелах...

Весь час, не зайнятий підробітком і мовними курсами, я проводила або в читальному залі, або в гостьовій кімнаті майже під самим дахом. Очі пекло від постійного сидіння за словниками і роздруківками, записувала я стільки, що на пальцях залишалися мозолі не гірші, ніж від роботи на городі.
Але з кожним вдалим рядком перекладу мені здавалось, мені здавалося, ніби між нами стає на одну перепону менше.
Наскільки можна бути ближче…

Прикриваю очі, згадуючи.
Скільки мені говорили: «Ти постійно сидиш за книгами... стільки часу дихаєш пилом в архівах... ну хіба це життя?».
А для мене життям було саме це.

Ілюзія, напевно?
Адже його немає вже понад вісім століть, він ніколи вже не дізнається, що залишилося з його романів і чи хтось читає їх тепер.

Але для мене це і стало любов'ю - тією, що зрушує небо і світила.

Тільки прихованою за зручною маскою, тим, що люди хочуть почути, і можливо, навіть поважатимуть як мету: «я хочу, щоб класична поезія звучала українською мовою», «ці книги варті того, щоб про них дізнались більше читачів».

Патріотизм. Наука.
Це зрозуміє будь-хто. А як можна любити здалеку... в наш час не зрозуміють.
Будуть сміятися. Або докоряти – «ти просто не бачиш нічого хорошого в людях поряд, ти не живеш реальним життям». Якщо навіть половину правди сприймають з легкою недовірою: «не можна ж жити тільки наукою… кар'єра не зігріє і не поспівчуває…  потрібна людина поруч». 

Згадую, як Ліза говорила: «А мені шкода, що культ Прекрасної дами залишився в минулому... тоді можна було б не ховатися, не вигадувати якісь відмовки...».
Ох.