6

Ще один спогад...
Дев'ятий чи десятий клас. У мене і Насті на два тижні звільнення від фізкультури, і поки весь клас ганяє нормативи, ми сидимо на лавках в роздягальні, гортаємо глянцеві журнали з бібліотеки і теревенимо.  Трохи ліниво, трохи нудьгуючи, як це буває, коли всі чимсь зайняті, а ти ні. В кімнатці пахне дешевими дезодорантами і трохи – солодощами. 

Я сиджу вздовж лавки, підмостивши під спину рюкзак і витягнувши ноги. Настя на сусідній лавці вмостилась, закинувши ногу на ногу, як гламурна панянка з обкладинки, дивиться зміст нового журналу і коментує:
- Нова дієта. Схуднути до нового року! Ніко, а тобі круто, ти можеш їсти що завгодно, і ні грама не набрати.

Я щось мугикаю, не відволікаючись від статті про тури на море.
Інше життя, таке далеке і трохи нереальне. От якби… 

- «Десять способів зрозуміти, що ти подобаєшся хлопцю», - прочитавши це, Настя кривиться: -  Тю. У нас в школі не хлопці, гопота.

Погоджуюсь:
- Угу. Антон знову за своє: «дай хімію списати». Навіть без «будь ласка».

На мить нам стає смішно. Навіть через Антона, а через цікавість: людина, яка це писала, взагалі спілкувалася зі справжніми старшокласниками? 

- Дірку йому від бублика, а не хімію, - фиркає Настя. - Скільки ти над домашкою сиділа? До ночі?

- Та ні, мені сусід дядя Коля пояснив, він же в аптеці працює.

- Пощастило… а я тільки опівночі лягла,  - зітхає вона і читає далі. Пауза... раптом оживає, захоплено вигукує: - Нова фотосесія Леонардо ді Капріо! - і гортає швидше, нетерпляче: - Ніко, він такий гарний... він такий талановитий! Скажи, правда ж несправедливо, що він в Америці, а я тут!

Я не знаю, що сказати, але Насті не так вже й потрібна відповідь. Вона довго роздивляється фото, читає статтю, а потім дістає з рюкзака маленьке дзеркальце, роздивляється себе – довго, прискіпливо…  і зітхає:
- Та навіть і якби я могла полетіти в Голлівуд, у мене не було б шансів! В мене ж ніс з горбинкою. І губи не такі, як у Кетрін Зета-Джонс.

- В тебе симпатичний ніс, - втішаю я. - Ірка тобі заздрить. Каже, профіль як у поетеси.

-Ірка постійно комусь заздрить! – відмахується Настя. І далі роздивляється фото:  - А Лео мене б не помітив, навіть якби я потрапила  на ту зустріч з фанатами!

- Ех...- зітхаю. - Де б взяти грошей, щоб хоча б на екскурсію в Умань поїхати...

Ми на екскурсію з класом не їдемо. Батьки сказали, дорого. 

- Ніко! - Настя не зупиняється. - А тобі хтось подобається?

Я дивлюсь в стелю.
- Та ми ж тільки що говорили, що в школі таких нема. 

- Я і не про наших, - вона пояснює мені, як малій дитині. - Ну, актори, наприклад. Олександров з «Талісмана удачі» такий гарний, скажи? У нього такі очі...

- Нічого так, - знизую плечима. І знов гортаю сторінки. 

Мені раптом стає прохолодно, хоча в кімнатці тепло.
Між мною і всіма іншими - прірва. Можна зрозуміти, що комусь подобається відомий актор.

Що я відчуваю до Еріка, не вкладається в «подобається» чи щось подібне. Я просто живу з думкою про нього. З болем в серці.

Зітхнувши, що сонячні пляжі і шум моря ще надовго залишаться тільки мрією, гортаю далі. Реклама парфумів, лотерея, реклама таблеток для схуднення... Заголовок кричуще-червоним шрифтом: «Що робити, якщо ти закохалась в недосяжного чоловіка».

Серце пропускає удар. Вкладаю журнал на коліна, бо руки трохи тремтять. Читаю...

«Ти знаєш, що між вами не може бути нічого спільного. Може, він актор. Або співак. Популярний телеведучий. Хтось, кого ти бачиш щодня і чиїм талантом захоплюєшся, але знаєш, що він тільки недосяжна мрія. Бо ти ще тільки ходиш до школи, а він вже на вершині слави і біля нього мільйон фанаток. А ти зітхаєш, пишеш вірші, ночами плачеш в подушку. Зупинись! Подумай про те, що ти втрачаєш реальне життя, тут і зараз. Можливо, людина, яка справді тобі симпатизує і готова тебе зрозуміти, поруч, але ти цього не помічаєш»...

В очах пече. Підступають сльози, і я їх витираю, крадькома, поки Настя не помітила. Але вона вже прискіпливо читає «Зіркове життя» - іноді там публікують адреси, на які фанати можуть написати знаменитостям.

Реальне життя! Хіба ті, хто це пишуть, знають, яким воно може бути? Напевно, вони живуть якось по-іншому. Без докорів матері: «Скільки грошей на їжу витрачаю, а ти худюща, одні кістки! Хто таку заміж візьме?». Без батькового: «Сусід казав, центральна бібліотека і в неділю працює. Поїдь, запишись. В читальному залі сиди, чи що... я стільки впахую, маю ж я право, кінець кінцем, побути сам у тиші!».

Хтось на канікулах ходить в кіно або Макдональдс. Я на коротких канікулах теж ходжу в центр міста - але стою роздаю листівки. Складаю собі на книгу, яку бачила в каталозі книжкового клубу. «Поет в хрестовому поході». Роман про нього....
Звісно, що в художній книзі буде більше вигадок, ніж фактів, та все ж... хоч щось…

«Тобі потрібно позбутися шкідливих почуттів, які руйнують твоє життя. Це важко прийняти, але зрозумій, що твій кумир - така ж людина, як всі. Він теж лає будильник о шостій ранку, свариться з сусідами, забуває мити посуд після вечері і кидає кросівки посеред коридору».

Нічого нового вони не сказали. Взагалі не хочу заміж. Для чого? Щоб готувати щодня величезні каструлі їжі - коли батько вдома, ми з матір'ю вдвох гаруємо на кухні майже без перепочинку - і все одно вислуховувати докори? «Не так, не те, мало, всі баби дури».

Дзвенить дзвінок. Вибігають наші. Ми з Настею виходимо з роздягальні, а назустріч мчить Антон.
- Завірюха! А фізику ти зробила? Дай зошит, я на зарубіжці по-биреку скатаю.

От воно тобі і прекрасне реальне життя.