5

Дякую Марині за чудову каву і йду додому.
На вулиці стало трохи прохолодніше. Хмари темнішають. 
Сьогоднішня розмова і ці фото знову сколихнули минуле в душі. Іду – і раптом згадую…

Якось Ксюша поїхала з колегами на корпоратив на базу відпочинку за містом, і ближче до ночі скинула мені смс: «в п'ятницю ввечері я повернусь додому в неділю вранці!».

Я одразу перетелефонувала, спитала, чи все добре. Сказала, що якщо щось піде не так, я одразу викличу таксі і приїду.

Вона повернулася в суботу по обіді і здивувалась, чому я не ображаюсь, не допитую, з ким була і що робила, не влаштовую сцен. 

Я тільки знизала плечима: «Я тобі довіряю, Ксю. Ти сама казала, у вас там стрес на стресі, розслабитись хочеться. Якщо треба, я не проти».

Мені здавалось, це звучить правильно. Мабуть же, саме цього вона чекала? 

А іншого разу вона поїхала допомогти колишній відвезти до ветеринара собаку - величезного і дуже капризного далматинця. Я діловито поцікавилась, чи можу я теж чимсь допомогти. «Раптом знадобляться ліки, яких нема тут, в мене є знайомі в Німеччині...». Це ж так і повинно бути, хіба ні? Якщо ми разом, я повинна турбуватись. 

Я просто боялась, що якщо я буду сердитись за гулянку допізна і дим від сигарет на кухні, вона подумає, що я її не люблю і не приймаю такою, як є.

А ревнощі - яке мала право я ревнувати, якщо мені самій було що приховувати?

Повертаюсь додому. Саша сьогодні на добовій зміні - вона працює диспетчером таксі. 
У квартирі тихо.

Поки ще одягнена в вуличне, заглядаю в холодильник і шафки на кухні, чи ні про що я не забула. Звичний щоденний ритуал. 

Сашині улюблені плавлені сирки є... Після нічних змін вона зазвичай їсть щось легке, майже на автоматі.

Обід ще є, на вечерю зварю картоплю в мундирі. Можна зварити трохи більше, а завтра порізати і підсмажити на сковороді, з яєшнею. Саша так любить, каже: «як у дитинстві».

Ну, добре...
Думки пливуть звичним, буденним ходом.

Перевдягаюсь в домашню кофту і штани, мию руки, розігріваю голубці в мікрохвильовці і обідаю. Все звично, само собою… 

Як добре, що сьогодні п'ятниця. Можна не сідати одразу за зошити чи конспекти, а зробити собі ще кави… просто посидіти…  помалювати зентангли за зразками з інтернету або розфарбувати розмальовку.

Я якраз недавно знайшла на пінтересті дуже гарну. З середньовічним вайбом.
Розкладаю на столі аркуш, тоненькі лінери, дістаю металеву коробку з акварельними олівцями - подарунковий набір на сорок вісім кольорів... це було перше, що Саша мені подарувала...

Торкаюсь кінчиками пальців кришки, тоді відкриваю. 

На мить задумуюсь, вибираючи відтінки. Починаю з троянд, розфарбовуючи пелюстки в жовтуватий колір. Десь світліше, десь профарбовую темнішими, теплішими тонами, майже жовтогарячим. 

Зараз в мене навантаження трохи менше. Колись я просто виснажувала себе роботою і підробітками - заробляла на подорожі до Німеччини, доступ до архівів... тепер залишилось вже те, що можна робити вдома.
Переклад «Роману про жовту троянду» і «Історії Яна і Ксандри».

Проводжу лінії олівцем повільніше…

З тих пір, як зі мною сталося це почуття, я постійно жила, наче ховаючись за маскою.

Пам’ятаю батьківські збори, розмови в коридорі, як класна керівничка розповідала, що хлопці в школі так побились через дівчинку, що дійшло до зламаних рук.

А вдома мама сказала:
- Щоб до вісімнадцяти років я від тебе не чула, що ти в когось там закохана. Дурниці це все. Не дай Боже оцінки сповзуть, візьму пасок і відшмагаю як сидорову козу, аби знала.

Я і сиділа над підручниками, бо так було безпечніше. Вчила німецьку до пізньої ночі - це взагалі нікого не дивувало, Ніну Леонідівну в школі боялись не тільки учні, а іноді здавалось, що завуч і директор теж.

А якщо майже кожен мій день минав однаково: школа, додаткові заняття з німецької, бібліотека… ніхто б не подумав, що у «правильної», «домашньої» дівчинки є якийсь секрет. 

Зручні слова завжди були напоготові: ті, які дорослі хочуть чути.

Ніна Леонідівна любила повторювати в класі: «вчіть німецьку, іноземна мова - це завжди шматок хліба, і навіть з ковбасою... чи хтось хоче після школи на ринку торгувати?». І я, коли мене питали, що б я хотіла, щоб мені подарували на свято, просила словники, підручники, диски з аудіозаписами... і, опустивши очі, як чемна дитина, повторювала фрази Ніни Леонідівни про те, що знання мови завжди прогодує.
Мати тільки вдоволено кивала: «та воно так, в якомусь пристойному місці і чистіше, і платять більше».

Хрещена піддакувала: «ну, і в фірмах з женихами краще... тільки треба дивитись, вибирати розумно... щоб при посаді, з квартирою, машиною... щоб не пив і не гуляв».

Я в такі вечори зіщулювалась, ховалась десь в куток, або і «раптом згадувала», що не повторила складну тему, а раптом на контрольній попадеться.

І бувало, що, сидячи за книгою, дивилась на сторінку, а думки були зовсім не про нові слова і граматику. Нічого не запам'ятовувалось… 

Коли я чула «заміж», «тільки щоб у пристойному віці, а не так як ота, з будинку навпроти», «за багатого», мені аж нудота підкатувала від огиди.

Я не могла уявити поряд з собою когось випадкового -  чужого, грубого... когось, хто подобався б мамі, хрещеній, знайомим – але не мені. 

Ніхто інший не міг би…