4

Я кілька разів перечитала ту книгу. Потім – все, що знайшла в сільській бібліотеці. 
Небагато, звісно, всього три чи чотири книги з історії і літератури, в яких я вишукувала кожну, навіть найменшу, згадку про Еріка фон Едельштайна. 

Прополоти город у Оксани Петрівни стало своєрідною угодою. Вона була прискіпливою старенькою, але книжок у неї було не менше, ніж у бібліотеці. А то й більше. 

- Попрацюєш, бери, що хочеш, - казала вона.

І я працювала.
Стояла на городі з сапою, босими ногами в сухій землі, під пекучим сонцем. Руки боліли, спина нила.

А в голові було зовсім інше життя.

Вірші приходили самі. Я повторювала рядки подумки, щоб не втратити їх до вечора, коли можна буде записати.

Коли я думала про нього, все інше ніби відступало на крок.

Не було ні літа без моря, ні суму через те, що однокласниці їдуть в табір, а я ні…  ні «ти мусиш допомагати».

Тільки я і він. 

Я не думала про те, що мій батько або місяцями на заробітках, або приїжджає на тиждень-другий, відпочиває за пивом і доміно в гаражі з приятелем, і вдома я від нього чую тільки «тихше будь, не заважай, я втомлений» і «принеси мені бутерброди і завари чаю, і швидше!». Мені стало байдуже, що мати, коли вдома, постійно на мене дратується, постійно бурчить: «і навіщо я тебе народила, не довчилась, все життя собі занапастила!».

Мені боліло, так... я плакала - що він був наймолодшим сином, зайвим в рідній сім'ї, що його кохання завершилось трагічно, що він загинув зовсім юним... і його історія і вірші залишились майже забутими. В тій книзі, яку я прочитала, був лише один вірш, і той я завчила напам'ять...

***

Виринаю зі спогадів у реальність. Тихо шумить каво машина. Напій трохи охолонув, але нічого страшного. Так навіть приємніше.

Смакую каву, машинально переглядаю повідомлення в телефоні. Ксю скинула фото, як у відпустці подорожує з нинішньою дівчиною. Вони в Іспанії, на морі… усміхаються в камеру…

Ставлю лайки, пишу, що радію за них. Навіть не думаю над словами. 
Ми ж залишились подругами, хоча й розійшлися... якось по-дурному.

Вона сказала, що я надто обережна і «правильна». 

Що в нас все як на картинці: бездоганний порядок в квартирі, вечеря, приготована не гірше, ніж в ресторані. Спокій, але не життя. 

«Ти ніколи не ображаєшся, не сваришся, не наполягаєш на своєму. Нормальні люди так не роблять!», - сказала вона, коли ми врешті посварилися. 

Я тоді не відповіла. І навіть тепер не знаю, що це було, чи я грала роль… 

Згадую, як ми познайомились.
Я тимчасово вела групу в приватному навчальному центрі. Бо в них викладачка захворіла, сказали, що це надовго… 
На день вчителя всім подарували сертифікати в спортзал. Я пішла... не те щоб хотілось… але ж треба якось бути як всі. Серед людей. Говорити про те, про що говорять інші. 

І мені навіть сподобалось виконувати вправи під легку, ненав'язливу музику. Новачкам серйозних навантажень не давали. Просто розім'ятись. Щось середнє між гімнастикою і танцем.

Ксюша займалась на тренажерах, більш серйозно, в іншій стороні залу. Але якось ми перетинались то в роздягальні, то в невеликому кафе на першому поверсі, де можна було випити склянку соку і трохи перекусити після занять, але звісно ж, тільки здоровою їжею. Кілька фраз про одне, про інше... нічого особливого, просто ми само собою опинялись поруч. 

А потім був дощ.

Я забула парасольку, і Ксюша сказала:
- В мене є. Пішли разом.

Шуміла злива, ми йшли під однією парасолькою і розмовляли, і коли я вслухалась в її незвично низький і трохи хриплий, як для дівчини, голос, мені здавалось, що всередині спалахує крихітний вогник.

Потім розмови стали довшими.
Ми бачилися вже «просто так».

Сиділи ввечері у неї вдома, дивились фільми, загорнувшись у плед, і пили зелений чай.

Коли я заплакала над трагічним фіналом, вона просто обійняла мене.
І я раптом зрозуміла, що не хочу, щоб вона відпускала руки.

Я раділа дрібницям. Тому, як легко мені тримати її за руку. Як ми сміємось з якихось випадкових картинок.

Було так тепло - побачити в магазині якусь дрібничку типу оригінальних стікерів, цукерок в незвичайній упаковці, шкарпеток з написами «одна нога тут» і на іншій «друга там» і купити, бо їй сподобається.

Ксюша збирала підбірку з рандомних цікавих фактів, і ми могли довго жартувати над чимось шедевральним.

«У єгипетського фараона Рамзеса ІІ було сто шістдесят дітей»! – читала вона. 

- Цікаво, коли він встиг, при тому, як мало люди жили в ті часи... – тягнула я. 

- І скільки в нього було дружин, - додавала вона. -  А головне, як це витримував державний бюджет!

І ми довго сміялись. Тоді притулялись ближче, разом читаючи з планшета. 
«Принца Чарльза на навчання в Кембріджі супроводжував охоронець, який відвідував з ним всі лекції і семінари. Врешті, йому запропонували скласти іспит, і він набрав більше балів, ніж принц, і отримав диплом».

Коли ми це прочитали, я одразу згадала одного синочка багатіїв, який теж приїжджав в універ з охороною.
- Чи запропонувати охоронцю Богдана пройти тест з німецької?

- Або з середньовічної літератури! - Ксюша засміялась ще голосніше. - Хоча, ризиковано. Наші крутелики - не британська королівська сім'я, не оцінять гумору.

- А Богданчик особливо!

Ксюша зізналась якось: вона навіть не сподівалась, що я так спокійно, навіть з радістю, прийму її почуття. Без питань: «чому це так?», «може, це несерйозно?», «ти не боїшся, що люди подумають?».

Я знайшла відповідь на всі не озвучені питання одразу… ніби вже обдумала: «Мені неважливо, що думають інші. Мені хочеться, щоб ти була щаслива».

І це теж було правдою… принаймні, частиною правди…

Я раділа, що можу щось відчувати до живої, реальної людини поруч, а не до образу, вигадки…  хотіти бачити поруч саме її, таку як є… готувати їй сніданок і заварювати каву, в холодну погоду нагадувати, щоб не забула шарф і рукавички, слухати, не перебиваючи, коли вона приходить втомлена з роботи і розповідає, який її начальник гад повзучий.