3

Виходимо з парку, і Ліза ніяково каже:
- Пробачте, я зовсім вас заговорила...

Підбадьорюю:
- Ну що ти, мені було дуже цікаво!

Вона ніяковіє, поправляє брелки на сумці. 
- Мені тепер в сторону магазину, - повертає голову. - А вам?

- Я прямо.

Обіймаємося на прощання, і я швидкими кроками прямую в «Міккі і Міні». Хочеться посидіти в затишку.
Просто хочеться тиші.
І сьогоднішня розмова тягне вже не на айс-лате, а щось міцніше…  на велику чашку айріш.

Спускаюсь у напівпідвальний поверх торгового центру. За скляними дверима - м'яке світло ламп і зелень дифенбахії в кутку. 
 Одразу бачу стрункий силует, руде каре. Чудово, пощастило - на зміні Марина, вона зробить саме так, як я люблю, щоб різкуватий присмак відчувався.

Вона якраз говорить з симпатичним брюнетом, обережним жестом змахує пилинку з його костюма. Він щось шепоче, трохи схилившись до неї, і вони прощаються. Так, наче в цьому немає нічого зайвого. 

Іноді я заздрю цьому звичайному щастю, коли не треба вигадувати інші слова чи якісь пояснення для  «ми разом».

Назовні все просто…  я всім кажу, що Саша моя найкраща подруга. І всі мої рідні, і колеги думають, що ми з Сашею тимчасово знімаємо квартиру вдвох, бо так дешевше, бо ціни, і все ж коли є сусідка, не боїшся, що стане погано і ніхто швидку не викличе... бо нас влаштовує, що і їй, і мені до роботи близько. 

Чому вона не шукає стосунків? Бо ледь втекла від колишнього і тепер їй важко комусь довіритися. Чому я не ходжу на побачення з чоловіками? Бо я вся в роботі. Університет, ліцей, ще переклади зі старонімецької. 

Ніхто ж не бреше. Просто не розповідає всю правду. 

Батьки кажуть, що я скоро стану безумною вченою з анекдотів. Хрещена час від часу підкидає своє: «ну ти ж знаєш мови, зареєструйся на іноземному сайті знайомств... в нас ловити нема чого, хороших мужиків розбирають швидко, лишилась одна…». Вона не договорює, але все і так ясно. 

Заходжу в кафе. Там ще нікого немає - до вечора, коли буде наплив з офісів, ще далеко. Запах кави. Тепле світло.

- Привіт, Маріш. Мені, будь ласка, айріш.

Вона киває, обертається до кавомашини, і вже в русі діловито запитує:
- Важкий день в улюбленому жіночому колективі?

Я видихаю – майже сміх, але без радості:
- Типу того.

А тоді беру каву, сідаю за столик, але не поспішаю пити. Дивлюсь в стіну. Думками я вже в минулому...

***
Мені було, мабуть, трохи менше, ніж Лізі зараз. На літніх канікулах батьки відвезли мене до бабусі в село - сезон же, можна поїхати на заробітки. А якщо мене є з ким залишити, то чому б і ні. Та й бабусі допомога по дому.

Я тоді мало про що задумувалась. Просто канікули. 

З сусіднього будинку переїжджала сім'я. Речі роздавали просто на подвір’ї - те, що не мало сенсу везти з собою. Сусідка махнула рукою:
- Ніко, зайди! Хочеш книжки забрати? Моя покійна свекруха стільки зібрала... куди ж нам везти! Немає як все це тягнути. Там і шкільне є, і довідники. Бабусі щось підбереш.

І я зайшла. В будинку вже був безлад, який зазвичай і буває перед переїздом. Коробки, валізи, стопки одягу на ліжку. Старезна шафа була відкрита.
Тьотя Аня підійшла, знов глянула...
- Велику радянську енциклопедію можна одразу в макулатуру. Бери, буде тобі на морозиво. 

- Дякую, - я кивнула, підійшла ближче, схилила голову набік, читаючи заголовки. «Вбивство в графському замку», «Таємниця мільйонера», «Агент під прикриттям».

Бабуся таке любила – про розслідування, загадки, шпигунів…

Я знайшла кілька книг по програмі - ті самі, які потім шукатимуть по всьому місту. Пощастило. Можна не стояти в чергах і не читати вночі, а на ранок терти очі. 

І тут мій погляд зачепився за непоказну на вигляд книгу. «Останній похід Еріка фон Едельштайна».
- Тьоть Ань, а це що?

Вона відмахнулась:
- Та фіг його знає. Щось історичне. Якщо треба, бери.

Я і поклала книгу в пакет. 
Потім був одяг: «мала росте як на дріжджах», «все новісіньке», «і от вже рукава короткі», і ще трохи побутових скарг, які я слухала одним вухом.

І нарешті, навантажена клумаками, я повернулась додому.

Бабуся аж руками сплеснула:
- Ого! Оце-то ти розжилась. Нам з тобою на ціле літо вистачить, - і витягла з пакету том в трохи пошарпаній обгортці. - О! Зачитане до дірок, значить, цікаве.

А я ввечері поринула в історію міннезингера з далекого дванадцятого століття, і після того мій світ вже ніколи не був тим самим.