2

Я зупиняюсь. Схоже, проблема серйозніша, ніж конкурс чи проект. Дитина закохана... а в такому віці це складніше, ніж здається зі сторони... 

У голові одразу виникають варіанти: цькування у класі, якщо хтось дізнається. Мері зі своїми моралізаторськими лекціями про «саморозвиток і кар'єру». І я навіть не знаю, які в Лізи батьки…

І від цього всього стає трохи важче дихати. На жаль, я надто добре знаю, як це буває.

Ми мовчимо.

Ліза першою порушує тишу:
- Ви не будете сміятись?

- Не буду, - відповідаю одразу, без паузи. - Я тебе розумію.

Вона ніби трохи розслабляється. 

Додаю вже спокійніше:

- Почуття… вони  не менш важливі, ніж навчання. Від цього нікуди не дінешся. Це нормально. 

Коротко зупиняюсь, дивлюсь на неї.
- Ти боїшся, що хтось дізнається? Батьки? Лізо, я нікому нічого не скажу. 

Ми йдемо далі. Ліза зітхає.
- Ну, батьки так, це теж... у них тільки одне питання: чи я достатньо готуюсь до НМТ. Про все інше вони не питають! – і вона говорить швидше, наче все проривається одразу: - Я якось спробувала розказати мамі, що Віталя на англійській висміяв нашу з Катею презентацію, а вона тільки відмахнулась... – видихає: - сказала, «ви ж отримали дванадцятки, то яка різниця, що подумав Віталя». Легко сказати! Вона ж не бачила, як він вишкірився!

- Дорослі часто забувають, що теж були підлітками і в них це все теж було... – кажу я тихо. 

- А я для того і сиджу годинами над підручниками, щоб мама думала, що все нормально! - у Лізи тремтить голос. – Щоб побачила оцінки в щоденнику і сказала: «добре, можеш піти гуляти». І більше ні про що ми не говоримо.

Киваю:
- І так буває. 

І тоді Ліза каже майже пошепки:
- А навіть якби ми і говорили... я не знаю, як би я сказала, що я його люблю! – і ледве стримує сльози.

Я сильніше стискаю лямку рюкзака. Невзаємне кохання - як грип. Кожен хоч раз, та й перехворів.

Питаю:
- Кого?

І ловлю себе на справжній цікавості, кого ж. Навряд чи зі свого класу, Катя якось обмовилась, що в їх класі хлопці - мажори і крім гаджетів і програмування з ними і поговорити нема про що. Може, Влад з мого восьмого-А? Добрий, завжди всім допомагає, і дотепний, на день вчителя такий стендап читав, ну майже професійний комік. 
Такі дівчатам зазвичай і подобаються.

- Джинши...
Ім'я звучить, як тихий дзвін дзвіночка, і Ліза замовкає і дивиться кудись повз мене,  з таким болем, що я інстинктивно відводжу погляд.

Я знаю.
Надто добре знаю, що можна почути у відповідь на таке зізнання.

Переводжу погляд на значки на її сумці, тоді на кулон на шиї, щоб не дати собі сказати нічого зайвого.
- З «Монологу травниці»? З смаком в тебе все добре, - намагаюсь зробити голос легшим. - Він справді… непростий персонаж.

Невелика пауза.

Якщо працюєш із підлітками, рано чи пізно починаєш знати хоча б про самі популярні відео і комікси. Навіть якщо не планував. Іноді це рятує розмову. 

Ліза трохи заспокоюється, а тоді з сумом продовжує:
- Я так його люблю! я постійно про нього думаю. Малюю, бо так легше... вірші пишу... він такий гарний, і розумний, і сміливий... але... – вона говорить швидше, наче боїться зупинитись, -  дівчата постійно розмовляють про те, хто кому подобається, а я сиджу, мовчу, наче зі мною щось не так. Міла весь час через свого хлопця нервує, то він не написав, то він її при всіх ігнорить, то навпаки ревнує... але навіть вона мене питає, хто мені подобається і чому б мені не сходити з кимсь в кіно чи в квест-кімнату.

Я обережно відповідаю:
- Тобі не обов’язково казати щось, що від тебе очікують. У кожного свій темп. Це не змагання.

- Я взагалі не розумію, як можна страждати через наших пацанів в школі! - трохи роздратовано вигукує Ліза. - Окей, Влад і Дімка класні, але вони мені як брати. Ми в один дитсадок ходили. З Владом ми сусіди, він мене відмазував перед батьками, коли я шкоду робила, казав, що то він. Я його втішала, коли мама його постригла налисо... після того як він з неблагополучними дітьми потусувався.

І ми вдвох сміємося.
- О, так, - усміхаюсь. - Тру бро.

Ліза хмикає.
- Ну от. А ви ж бачите, як інші мене дражнять. А є такі, хто без мату і пару слів не скажуть.

Втішаю її.
- Світ не обмежується школою, Лізо. Це зараз здається, що все замикається тут. Але далі буде інакше. Університет, стажування, нові люди… дорослі, більш різні. І ти це ще побачиш.

Ліза кусає губу.
- Мабуть так. Але те, що зараз... це ж нормально?

Я роблю паузу трохи довше, ніж потрібно.

- Нормально, - кажу нарешті. - Те, що ти відчуваєш, нормально.

Ковтаю продовження. «Головне не те, кого ти любиш…» ці правильні фрази раптом звучать надто гладко… наче їх говорить хтось інший, не я. 

-  Головне, що ти з цим робиш, - додаю тихіше. - Малюнки, вірші… навчання… це все теж важливо.

Як доросла, яка знає, як правильно. Хоча всередині щось болісно стискається.

Ліза говорить про Джинши вже інакше: швидше, гарячково, ніби боїться, що її переб’ють або не дослухають. Розповідає, як вчилась працювати з програмами для відео, щоб робити кліпи для тіктоку і ютубу, як подружилась з такою ж «дивною» дівчинкою, як ходила на аніме-фест…

Я слухаю. Киваю. Коментую в потрібних місцях.

Підтримую.

Я ж не можу розповісти свою історію.

Це те, про що не говорять.