1

Дзвенить дзвінок, і з коридору вже чути галас - це «Б»-клас вибігає на волю після пари фізики. Я їх розумію. Травень, сонце вже починає пригрівати, за вікнами зеленіють каштани, на вулиці віє свіжістю після ранкового дощу... тут не до формул. Мої учні збираються спокійно, розслаблено. Останній урок - факультатив з літератури. Тут збираються тільки ті, кому цікаво щось поза шкільною програмою. Кого не доводиться вмовляти відкрити книжку. Двадцять чоловік з чотирьох класів. Чимало. А старші колеги скаржаться, що сучасні діти зовсім не читають. Читають. Просто... в деяких випадках їх небажання цілком можна зрозуміти. Деякі зразки «великої літератури» про «загадкову душу» і я в школі й університеті читала виключно через загрозу отримати двійку і піти на перездачу.

А от пригодницьке - читають. І навіть середньовічна література, хоч іноді і буває складною, іде на ура. Сюжети. Неочікувані повороти. Містика. Ну і, звісно ж, питання – «буде він з нею разом чи ні?».

Дівчата шурхотять книгами і зошитами. Тихо клацають змійки і застібки рюкзаків. Брязкає колекція значків на сумках наших анімешниць. Мелькає яскраво-оранжеве з білою лисячою лапкою худі - це вибігає Катя і вже з кимсь говорить по телефону.

Я складаю в сумку ноутбук і блокнот, і тут передзвін акрилових брелків і металевих підвісок стає голоснішим, зовсім близько. До столу підходить Ліза. Стоїть, опустивши голову. Крутить в пальцях браслет з намистинами. Нарешті несміливо питає:
- Вероніко Павлівно, а можна дещо спитати? Тільки... ну, щоб в класі ніхто не знав... це не зовсім по літературі... точніше і по літературі, але...

- Добре, - киваю. За три роки факультативу я вже навчилась здогадуватись, коли йдеться про навчання, а коли про щось особисте. - Тобі по дорозі через парк?

- Угу.

- Тоді пройдемось, обговоримо.

Здається, я здогадуюсь, про що вона. Мабуть, конкурс. Або дослідницька робота для Малої академії наук. Або ще якась творча ідея. А клас у неї... складний. Буває, коли до них заходжу, пригадую одну фірму, в якій проходила практику і лічила дні і ночі до закінчення, як в неволі. Конкуренція, наче в офісі! Причому дуже токсичному офісі. І класна керівник це тільки заохочує. Вона ж викладає англійську, стажувалась в Америці, хоче, щоб її учні брали призові місця на олімпіадах.

При згадці про Мері в мене аж щелепи стискаються. Хочу айс-лате з банановим сиропом! Багато льоду. І ніяких розмов про самовдосконалення, вихід з зони комфорту і виклики сучасного світу.

Мері! Вона наполягає, щоб усі називали її саме так. І постійно нашіптує директорці, хто «не так» вдягнений чи «не те» запостив у соцмережах. Вважає це боротьбою за справедливість.

Мабуть, Ліза хоче обговорити якусь ідею, але переживає, щоб не висміяли, або, ще гірше, не видали за свою. Таке в ліцеї теж трапляється. А може, і не тільки це… 

Ми виходимо. Хтось з хлопців кричить Лізі в спину:
- О, альтушка пішла!

- Готка!

Я обертаюсь, і вони замовкають. Ліза знизує плечима. Нічого не каже: звикла або принаймні вдає, що звикла. Тільки пальці на браслеті рухаються швидше. 

Ми виходимо і йдемо по алеї, де тихіше і менше людей. Солодко пахнуть білі півонії.
Я запитую:
- Ну як, Лізо, в тебе якась ідея?

Вона переривчасто дихає. Знову крутить браслет. Озирається по сторонах, наче перевіряючи, чи не йде поруч хтось знайомий.

А тоді питає:
- Вероніко Павлівно, от ми говорили на факультативі про трубадурів... про Джауфре Рюделя і Мелісанду... любов здалеку...

- Хороша тема, - погоджуюсь.

Власне, в університеті, де я викладаю, крім ліцею, література середньовіччя - моя спеціалізація.

- А от зараз... таке можливо? - вона піднімає погляд. - Любити когось здалеку, як Прекрасну даму?