Глава 2

Точніше, бухгалтерку.

Дівчина як раз підіймала на мене очі, які виблискували підозрою та гнівом з-за скелець окулярів. Вочевидь, вона натякала на якесь непорозуміння, але я надто втомився за день, і хотів лишень забрати свої дванадцять сотень і вшитися, поки не накоїв дурниць.

– Що саме видалося вам смішним, міс? – брякнув я дещо роздратовано.

– Ось це! – її пофарбований червоним нігтик провів по рядку платіжної відомості. Як раз по моєму імені.

– Це така недолуга розвага? – вона знову кинула на мене погляд сірих очей, – щось типу обряду ініціації, як у тупих університетських сестерствах? Підсунути новенькій маячню в документах, і споглядати, як вона з тим розбереться?

Мені на язику крутилося пара міцних слів, аби виразити ставлення до її химерних претензій. Втома і гіркий настрій вже змусили мене відкрити рота…та наступної миті я лише мовчки стулив пельку. Бо, саме в цей момент дівчина вперла руки в стіл і подалася вперед в пориві праведного викриття. Від цього руху офісна блуза туго облягла її груди, підкресливши звабливі форми.

– Чи, може, ви, містере, – з її зачіски вибився непокірний локон, щічки вкрив рум’янець, і я, у спалаху прозріння, нарешті розгледів, яка вона з до біса гарненька, – таки станете стверджувати, що Грегорі Грант, колишній президент GRUNTCONCERN і генеральний директор GRUNTTFC, тепер працює у цій самій компанії, на позиції бульдозериста?!

Від входу вибухнув оглушливий ослячий регіт.

Меній секунди вистачило, аби впізнати цей огидний шум. Боумен. Він заходився сміхом так затято, що аж схопився за одвірок. Очі його заливали сльози а черево тряслося від частих коливань. Статурою він був схожий на міцну колоду, що розбухала к низу. Мозками теж.

Курва!..

– О!.. Це анекдот на всі часи!.. – він перевів подих і рушив до нас важкою ходою. На обличчі його ще грала гиденька усмішка.– Міс Фокс, дозвольте представити вам сумнозвісного Грегорі Гранта! Який, дійсно, тепер працює бульдозеристом у своїй колишній компанії!

У цей момент до офісу зайшов Майк Девіс. Крізь прочинені двері виднілися ще декілька хлопців, хто затримався піти додому. Боумен отримав глядачів для вистави.

– І я сподіваюся, – він підкреслював кожне слово, – що бульдозерист з нього кращий, ніж гендиректор.

Запала тиша. Майк закляк біля дверей, а хлопці надворі затамували подих. Боумен був собою задоволений. Він поглядав зверхньо, насолоджувався моїм приниженням і провокував на конфлікт. А мені… Що ж, мені дійснокортіло розтрощити його велику дурну макітру! Краєм ока я побачив, як Майк, ледь помітно, застережливо хитає мені головою. Втім, я й не збирався бити боса при свідках.

– Авжеж, Бо, стараюся, – натомість усміхнувся я йому в обличчя.

Боумена перекосило від люті. Він ненавидів це фамільярне звернення, і я це знав. Його широка, грубо скроєна пика пішла червоними плямами, а очі пообіцялимені швидку помсту. Та наразі, бажання глузувати в нього зникло. Тепер, йому явно хотілося поїхати з нашого дикого осередку і повернутися до цивілізації.

– Міс Фокс, ви закінчили? – спитав він командирським голосом.

– Так, – тихенько відповіла дівчина бухгалтерка. Вона стояла трохи зблідла і перелякана від цієї негарної сцени. Простягши мені конверта з грошима, міс Фокс мовила:

– Вибачте, містере Грант. Я…не впізнала, що це ви…

Власне сказати, у неї були причини. Давно минули ті дні, коли я чисто голився і носив сорочки від Brioni.

Ховаючи від мене очі, дівчина швиденько зібрали свої теки, спритно оминула мене і побігла до виходу. Вона була струнка і енергійна, а хвостик, у якій вона зібрала волосся, гойдався і підстрибував, мов живий, від кожного її руху.

Вже надворі, Боумен, відкрив дамі дверцята свого «BMW» і спробував допомогти всістися. Міс Фокс невимушено проігнорувала запропоновану руку і самотужки забралася на пасажирське сидіння. Сконфужений, Бо поспішив до водійського боку. Вже всівшись за кермо, він раптом гукнув до Майка, коли той, як і всі ми вже рушив до стоянки.

– Девісе! Постав Гранта сьогодні сторожем!

Я зупинився неприємно здивований. Взагалі, моїм найближчим планом було напроситися до когось із хлопців у кузов, аби підкинули мене до бару. Там мене чекали келих пива та, хоча б, дві останні чверті гри.

– Містере Боумен, – спантеличено почав Майк, – сьогодні черга Ріккі…

– Так, містере Боумен, – виступив вперед молодий хлопчина, якому за розкладом випадало провести ніч у таборі, – я готовий!

– Не має потреби, синку, – відрізав бос безапеляційним тоном. Він встромив погляд у бригадира, і погляд цей натякав на марність заперечень. – Містере Грант заявив, що старається! То ж, надамо йому можливість постаратися ще трошки краще!

На мене він навіть не глянув. Що ж, ось і воно. Швидко, брудно, дріб’язково. Класичний Боумен.

«BMW» з босом та молодою бухгалтеркою впевнено промчав до виїзду, не пропустивши перед собою жодного пошарпаного пікапу. Я проводив поглядом рубінові ходові вогні. Від табору до хабу було миль п’ятнадцять вниз по схилу, але враховуючи звивистий серпантин дороги, відстань можна було збільшити до всіх двадцяти. Приблизно, сорок хвилин ходу. Цікаво, як Боумен розпорядиться цим часом, наодинці з міс Фокс?..