Глава 1

«М-да…а колись кермував власним «Ferrari»» – іронічно нагадав я собі, пробігаючись по панелі приладів старого, вкритого плямами мазуту бульдозера. Потім, з тугою перевів погляд на робочу ділянку. То була широка просіка, де тиждень тому пройшлася бригада лісорубів, залишивши по собі самі пні. І от, поратися із тими пнями належало мені, верхи на мастодонті марки «CATERPILLAR».

Першим у черзі виявився реально здоровезний падлючий син. Не менш п’яти метрів у діаметрі, він витріщався на мене нерівним краєм потемнілого спилу. Величезний і, ладен битися об заклад, міцний, як Божі ядра, пень.

Ну і, звісно ж, він був там такий далеко не один. Аби викорчувати цю холеру, піде, мабуть, цілий день.

Я уявив собі, як шкірився Боумен, коли придумав послати саме мене на цю ділянку. О так – ще один похмурий жартик: Боумен тепер мій бос…

Я на мить замислився, оцінюючи ситуацію. Застосувати підвісний розпушувач годі було й думати, місця для елегантного маневрування просто не було. Залишалася лише груба сила та лобова атака.

Що ж: не мій стиль, але можна й так.

Я опустив бульдозерний відвал і гострі ножі занурилися у землю. Лівою рукою перемикнув важіль управління на першу передачу, і сорока восьми тонна махина поперла навпростець. Аж поки метал не вперся в деревину. Громіздкий «CATERPILLAR» невпевнено загальмував, зупинений велетенським пнем. Його корпусом побігла дрібна вібрація, поки потужні траки штовхали вперед завмерлий бульдозер. Правою рукою я клацнув тумблером, підвищуючи оберти. Вібрація посилилася, стрілки у віконцях панелі приладів поповзли по шкалах, а кава у моїй чашці небезпечно колихнулася по краю.

Якось мені дорікнули, ніби через мою дурнувату звичку приймати швидкі ризиковані рішення, я прогорів у бізнесі. Але ні, неправда. Принаймні, не вся. Побудована мною справа досі приносить прибутки, яких звичайній людині не витратити за життя. От тільки власник у цій справі більше не я, а одна золотоволоса блакитноока янголиця з уламком криги замість серця…

Я пам’ятаю день, той перший теплий день наприкінці зими, коли вперше стрів її… І як ми разом провели цілий рік…Кожен день і кожна ніч закарбувалися в моїй пам’яті немов кислотні опіки…

Кабіну затрусило наче листя на вітру, прилади сигналізували про перегрів гідравліки, вихлопна труба відригувала маслянисту кіптяву. Двигун ревів розлюченим беньші, а я, захоплений минулим, вперто і зло тримав натиск, доводячи машину до межі витривалості.

Раптово почувся глухий протяжний стогін. Здоровезний пласт землі наче вдихнув і посунувся коло того клятого пня. Одразу слідом залунав вологий тріск, з яким рвалося коріння, і здоровенний корч похилився під натиском бульдозерного відвалу.

Я натис педаль деселератора, скидаючи оберти. Вібрація минула, надсадний рик стишився і перейшов у рівне буркотіння, – бульдозер ніби оговтувався від приступу лихоманки. Я повів шиєю, знімаючи напругу м’язів і опановуючи свої думки. Плеснув кави с термосу. І повернувся до справи – мене чекало ще багато пнів.

До табору я повертався вже під кінець зміни. Перед офісом красувався новенький кроссовер Х6. Тачка Боумена. Настрій мій моментально спохмурнів. Мені, навіть, не було цікаво, що саме великий бос забув на нашому пагорбі. Натомість, майже нестерпно захотілося трохи схибити на повороті і перетворити новенький седан «BMW» у кабріолет невизначеної марки. Я злегка усміхнувся такому дитячому бажанню.

Загнавши свій вірний «CAT» на закритий майданчик, я заглушив дизель і пішов до конторки, здати ключі і розписатися у журналі. І тільки но покінчивши з формальностями, відчув, який я брудний, втомлений та голодний.

Навколо мене, поступово, вщухав бедлам і хаос звичайного робочого дня. Чоловіки в парках та у жовтих касках кріпили штабелі свіжих соснових чурбаків, замикали техніку і готували табір на ніч. Хтось вже тягся до стоянки і припаркованих там пікапів та джипів.

Затримавшись на залізній сходинці, я примружив очі і підставив обличчя промінчикам західного сонця. Хвилинка миру і спокою у вирі життя – маленькі радощі простої людини. Такі речи починаєш цінувати лишившись мільйонних статків…

До кінця моєї зміни залишалося ще п’ятнадцять хвилин. Часу як раз вистачало перевдягнутися і забратися звідси. Та й наражатися на зустріч із Боуменом не хотілося. Я хитнув головою і рушив до роздягальнь.

Декілька хлопців з моєї бригади були ще тут, і заходячи в трейлер я почув веселий гомін:

– А який задок, ви бачили?!..

– А ніжки! Ніжки які! Ммм!!...

– Та ви просто купка брудних збоченців! На очі ніхто не звернув уваги?! Он де краса!..

Як тільки мене помітили, розмова стихла. Типова реакція при моїй появі. Раніше всі ці хлопці працювали на мене – я володів цією лісозаготівельною компанією, як і багатьма іншими. Носив костюми і краватки, керував бізнесом з величезного кабінету, а відпустку проводив на власній яхті. Тепер, все це в минулому. З мільйонера я перетворився на невдаху, в якого відібрали геть усе, а згодом став звичайним роботягою, дроворубом, як і оці хлопці навколо. Ніхто з них не знав точно як до цього ставитися, тому, здебільшого, мене просто оминали. Нехай, я їх не винив.

– Агов, хлопці! – невимушено гукнув я ні до кого конкретно, – сподіваюся, то ви не про мене щойно?