Глава 30

Я майже не спала цієї ночі.

Повідомлення від невідомого номера постійно крутилося в голові. «Чи знаєш ти, чому Макар насправді повернувся у твоє життя?»

Я намагалася переконати себе, що це чергова спроба посварити нас. Хтось уже не вперше надсилав мені повідомлення, змушуючи сумніватися в людях, які були мені дорогі. Але чому ця людина знала стільки подробиць? Звідки їй було відомо про мої розмови з Макаром і Дімою?

Я взяла телефон і відкрила нашу переписку з Макаром.

Останнє його повідомлення було простим:

«На добраніч. Не накручуй себе, добре? Завтра поговоримо».

Я хотіла відповісти, що все гаразд, але не змогла. Бо нічого не було гаразд.

Зрештою я написала лише:

«Добраніч».

А потім поклала телефон екраном донизу й заплющила очі.

Мені потрібно було дізнатися правду. Навіть якщо вона виявиться зовсім не такою, як я собі уявляла.

— Катю, ти сьогодні взагалі спала? — запитала Софія, щойно я підійшла до неї біля школи.

— Трохи.

— Тобто ні.

Я втомлено усміхнулася.

— Не починай.

— Добре, не починатиму. Але після уроків ми йдемо туди, де я бачила Каріну. І цього разу ти нічого не робитимеш сама.

— Домовилися.

Уроки тягнулися нескінченно. Я дивилася на дошку, записувала щось у зошит, але думками постійно поверталася до Марти. До Каріни. До Макара.

Особливо до Макара.

Я згадувала його слова про те, що він не хоче бути для мене просто способом забути Діму. Мені хотілося вірити, що він був щирим. Але якщо невідомий номер мав рацію? Якщо Макар повернувся не просто так?

Ні. Я не могла робити висновки лише через чиїсь повідомлення.

Я мала поговорити з ним особисто.

Після останнього уроку ми із Софією вийшли зі школи й попрямували до зупинки. Сніг під ногами рипів, а холодний вітер змушував ховати обличчя в шарфи.

— Он там, — сказала Софія, показуючи на невеликий магазин неподалік. — Я бачила їх біля тієї лавки.

Ми підійшли ближче. Навколо було кілька людей, автобуси зупинялися й від'їжджали, але Каріни ніде не було.

— Може, вона вже пішла? — припустила я.

— Можливо.

Я озирнулася й помітила дівчину, яка стояла біля магазину. На ній була темна куртка, а волосся ховалося під капюшоном. Вона дивилася в телефон і час від часу піднімала голову, ніби когось чекала.

Коли наші погляди зустрілися, вона швидко відвела очі.

Чомусь мені здалося, що це не випадково.

Я зробила крок до неї.

— Вибач, ти не знаєш, де можна знайти Каріну?

Дівчина завмерла.

— Навіщо вона тобі?

Її голос здався мені знайомим, хоча я не могла зрозуміти звідки.

— Мені потрібно з нею поговорити.

Дівчина уважно подивилася на мене.

— Ти Катя?

У мене похололо всередині.

— Так. А ти хто?

Вона повільно зняла капюшон.

— Марта.

Я не одразу змогла відповісти.

Ось вона. Дівчина, через яку Діма й Макар знову повернулися до свого минулого. Та, про яку мені стільки розповідали, але яку ніхто з нас досі не міг знайти.

— Ти… справді Марта?

Вона сумно усміхнулася.

— На жаль, так.

Софія підійшла ближче й здивовано подивилася на нас.

— Ти та сама Марта, про яку говорила Каріна?

Марта кивнула.

— Схоже, вона нарешті почала розповідати про мене.

— Нам потрібно поговорити, — сказала я.

Марта кілька секунд мовчала, а потім подивилася на Софію.

— Я можу поговорити з Катею наодинці?

Софія невпевнено глянула на мене.

— Ти точно хочеш?

— Так. Усе буде добре.

Софія попросила мене написати їй, коли я закінчу, і відійшла до магазину.

Ми з Мартою залишилися вдвох.

— Я не знаю, з чого почати, — сказала вона.

— Тоді почни з того, чому всі так бояться твого повернення.

Марта опустила очі.

— Бо моє повернення може зруйнувати те, що вони так довго намагалися приховати.

Ми зайшли до невеликої кав'ярні неподалік. Марта замовила чай, а я взяла гарячий шоколад. Ми сіли біля вікна, але ніхто з нас не поспішав говорити.

Нарешті Марта заговорила першою.

— Я знаю, що Діма розповів тобі про нашу історію. Принаймні ту частину, яку він сам пам'ятає.

— Він сказав, що думав, ніби ти розповіла іншим його особисту таємницю.

— Так. Але він ніколи не дізнався всього.

Я нахилилася вперед.

— Що ти маєш на увазі?

Марта стиснула чашку долонями.

— Я справді отримала те повідомлення, про яке говорила Каріна. Але я його не надсилала нікому. Навпаки, я намагалася з'ясувати, хто поширює чутки. Коли я зрозуміла, що Діма звинувачує мене, то хотіла поговорити з ним. Але Каріна сказала, що він не хоче мене бачити.

— Ти повірила їй?

— Спочатку так. Потім зрозуміла, що вона щось приховує. Я намагалася зв'язатися з Дімою, але він не відповідав. А згодом мені довелося переїхати до іншого міста через сімейні обставини.

— Тобто ти так і не змогла пояснити йому правду?

— Ні. І довгий час я не хотіла повертатися. Мені здавалося, що тут нікому немає до мене діла.

Я відчула, як у грудях з'являється жаль до неї.

— Але чому ти повернулася зараз?

Марта подивилася мені просто в очі.

— Через повідомлення.

Я завмерла.

— Тобі теж пишуть?

— Уже кілька тижнів. Спочатку мені надсилали старі фотографії, потім згадували те, що сталося між мною, Дімою та Макаром. А в останньому повідомленні написали, що Діма нарешті почав шукати мене. Мені сказали, що якщо я хочу, щоб правда стала відомою, то повинна повернутися.

Я відчула, як по спині пробіг холодок.

— І ти знаєш, хто це?

— Ні. Але ця людина знає подробиці, про які могли знати лише кілька людей.

Я згадала всі повідомлення, які отримувала сама. Знімок мене й Макара в парку. Попередження про Діму. Натяки на таємниці, які нібито приховували від мене.