Глава 29

Я дивилася на Макара й чекала відповіді.

Він стояв навпроти мене, опустивши голову. Ще кілька хвилин тому ми йшли, тримаючись за руки, а я думала про те, як добре мені з ним. Тепер між нами знову з'явилася стіна, яку я так хотіла залишити в минулому.

— Макаре, я чекаю, — тихо сказала я.

Він провів рукою по волоссю й важко зітхнув.

— Я не хотів тобі брехати.

— Але ти не сказав мені правди.

— Бо це складніше, ніж здається.

Я гірко усміхнулася.

— Знаєш, що я чула останнім часом найчастіше? Що все складніше, ніж здається. Діма теж так говорив. Каріна приховувала правду. Невідомі люди надсилають мені повідомлення, ніби я героїня якогось детективу. А тепер ще й ти.

— Я розумію, чому ти злишся.

— Ні, Макаре. Не розумієш. Я тільки почала тобі довіряти.

Він підняв на мене очі. У них було стільки болю, що мені захотілося забрати свої слова назад. Але я не могла. Я надто довго мовчала, коли мені було погано, надто часто пробачала іншим те, що завдавало мені болю.

Цього разу я хотіла отримати відповіді.

— Розкажи мені про Марту, — попросила я. — Будь ласка. Без недомовок.

Макар довго мовчав, а потім кивнув.

— Добре. Але пообіцяй, що вислухаєш мене до кінця.

— Я вислухаю. Але не обіцяю, що мені сподобається те, що я почую.

Він сумно усміхнувся.

— Справедливо.

Ми повернулися до парку й сіли на лавку. Сніг тихо падав на землю, вкриваючи доріжки білою ковдрою. Я поклала руки в кишені куртки й чекала.

— Марта була нашою знайомою, — почав Макар. — Ми всі спілкувалися разом. Вона була веселою, відкритою, завжди намагалася допомогти. Але одного разу Діма вирішив, що саме вона розповіла іншим про його особисту справу.

— Каріна сказала йому це?

— Так. Вона показала йому повідомлення, які можна було зрозуміти по-різному. Діма розлютився й перестав із Мартою спілкуватися. А я… я теж тоді не втрутився так, як мав би.

Я повернулася до нього.

— Чому?

Макар опустив погляд.

— Бо сам був злий на Діму. Після того, що сталося між нами, я не хотів знову втручатися в його проблеми. Я думав, що він сам розбереться. А потім дізнався, що Марта поїхала.

— І ти знав, що вона невинна?

— Не відразу. Але пізніше зрозумів, що все було не так, як Діма думав. Я міг розповісти йому, що знаю. Міг спробувати знайти Марту. Але тоді мені здавалося, що це вже не моя справа.

Я відчула розчарування.

— Тобто ти теж вирішив промовчати?

— Так.

— А тепер Діма хоче знайти її, а ти погодився допомогти. Чому не зробив цього раніше?

Макар повернувся до мене.

— Тому що раніше думав лише про власну образу. Я не виправдовую себе, Катю. Я помилився. І мені шкода.

Його голос звучав щиро. Але після всього, що сталося, мені було важко відрізнити щирість від слів, які просто хотілося почути.

Я підвелася.

— Мені треба додому.

— Катю, зачекай.

— Я не хочу зараз сваритися з тобою. Просто мені потрібно все обдумати.

Макар теж підвівся, але не спробував мене зупинити.

— Я розумію. Я не вимагатиму, щоб ти одразу мені пробачила.

Я кивнула й пішла, не озираючись.

Але дорогою додому думала не про те, чи пробачу я Макара.

Я думала про те, чому люди, які мені небайдужі, постійно змушують мене сумніватися в них.

Удома я зачинилася у своїй кімнаті й сіла біля вікна.

Телефон лежав поруч. Я дивилася на нього, але не хотіла нікому писати. Софії я ще могла все розповісти, та зараз навіть пояснювати власні почуття було важко.

Я згадала, як Макар узяв мене за руку. Як усміхався, коли ми гуляли. Як сказав, що не хоче бути для мене просто способом забути Діму.

І найгірше було те, що я йому вірила.

Мені справді хотілося дати йому шанс. Не тому, що Діма мене образив, а тому, що поруч із Макаром я знову відчувала радість.

Але чи можна починати стосунки, якщо між нами вже є недомовки?

У двері постукали.

— Катю, можна? — почула я голос мами.

— Так.

Вона зайшла й сіла поруч.

— Щось трапилося?

Я поклала голову їй на плече.

— Мамо, а як зрозуміти, кому можна довіряти?

Вона не стала відразу відповідати.

— Напевно, не можна дізнатися це лише зі слів. Довіра будується з того, як людина поводиться, чи визнає свої помилки, чи намагається їх виправити. І навіть тоді ніхто не може гарантувати, що тебе ніколи не розчарують.

— Тоді як не помилитися?

Мама погладила мене по руці.

— Ти можеш помилитися, доню. Усі помиляються. Але це не означає, що потрібно закриватися від усіх. Головне — не змушувати себе довіряти комусь раніше, ніж ти будеш до цього готова.

Я мовчки обійняла її.

Мені не потрібна була людина, яка ніколи не помиляється. Я хотіла, щоб поруч зі мною була людина, яка не приховуватиме своїх помилок і не змушуватиме мене дізнаватися правду від чужих людей.

І я ще не знала, чи здатні на це Діма й Макар.

Наступного ранку я прийшла до школи раніше, ніж зазвичай. Мені хотілося побути на самоті, але біля входу я побачила Діму.

Він стояв, тримаючи телефон у руках. Коли помітив мене, відразу підійшов.

— Катю, можна поговорити?

Я зупинилася.

— Якщо ти знову хочеш попросити мене повернутися, то не треба.

— Я не про це.

Його голос був втомленим. Здавалося, останні дні він майже не спав.

— Тоді про що?

— Про Макара. Він розповів мені, що ви говорили про Марту.

Я здивовано подивилася на нього.

— Ви вже встигли поговорити?

— Учора ввечері. Я запитав його, що він знає. Він розповів про те, що не втрутився, коли я помилявся щодо Марти.

Я схрестила руки на грудях.

— І що ти думаєш?

— Що ми обоє наробили помилок. Я звинувачував усіх навколо, але не хотів визнавати, що сам не намагався розібратися в правді.