Глава 25

Ранок почався зовсім не так, як мені хотілося.

Я повільно розплющила очі й подивилася у вікно. Сніг усе ще падав, хоча хуртовина вже трохи вщухла. На підвіконні лежав тоненький шар снігу, а дерева у дворі були вкриті білою ковдрою.

Я потягнулася до телефона.

Жодного повідомлення від Діми.

Жодного пропущеного дзвінка.

Нічого.

Я важко зітхнула й відклала телефон. Учора я так довго чекала на нього в тому кафе. Дивилася на двері, сподівалася побачити його обличчя, вигадувала причини, чому він затримується. А потім повернулася додому й плакала через людину, яка навіть не спромоглася пояснити, чому не прийшла.

Мені було соромно за те, як сильно я через нього переживала. Я злилася на нього, але ще більше — на себе. Чому я продовжувала чекати? Чому кожного разу, коли він робив мені боляче, я все одно сподівалася, що наступного разу буде інакше?

Я сіла на ліжку й провела руками по обличчю.

— Усе, Катю. Досить, — прошепотіла я сама до себе.

Сьогодні я не збиралася писати йому першою. Якщо Діма хотів щось пояснити, то мав сам знайти слова.

Я встала, одягнулася й пішла на кухню. Мама вже готувала сніданок.

— Доброго ранку, — сказала вона, повернувшись до мене. — Як спалося?

— Нормально.

— Ти якась бліда. Усе добре?

Я сіла за стіл і почала крутити в руках ложку.

— Так, просто погано спала.

Мама уважно подивилася на мене, але не стала розпитувати.

— Якщо щось сталося, ти завжди можеш зі мною поговорити, добре?

Я кивнула.

— Добре, мамо.

Мені хотілося розповісти їй усе. Про Діму, про Макара, про повідомлення з невідомого номера. Але я навіть сама не розуміла, що відбувається в моєму житті, тому поки що вирішила залишити все при собі.

Після сніданку я зібралася до школи. Надворі було холодно, і сніг продовжував падати. Я натягнула шапку, поправила шарф і вийшла з дому.

Дорогою намагалася не думати про вчорашнє, але це було майже неможливо.

Перед очима знову й знову виникало порожнє місце навпроти мене в кафе.

Я чекала на нього.

А він не прийшов.

— Катю!

Щойно я зайшла до школи, як почула знайомий голос. Софія стояла біля сходів і махала мені рукою.

Я підійшла до неї.

— Привіт.

— Привіт! — Вона усміхнулася, але майже одразу її обличчя змінилося. — Що з тобою?

— Нічого.

— Не починай. Я ж тебе знаю. Ти знову через Діму?

Я відвела погляд.

Софія важко зітхнула й узяла мене за руку.

— Ходімо, розповіси.

Ми піднялися на другий поверх і зайшли до нашого класу. До початку уроку ще залишалося кілька хвилин, тому ми сіли за останню парту.

Я довго мовчала, не знаючи, із чого почати.

— Він не прийшов, — нарешті сказала я.

— Хто?

Я подивилася на неї так, що вона відразу все зрозуміла.

— Діма?

Я кивнула.

— Учора він сам написав, щоб я прийшла до кафе біля парку. Сказав, що має розповісти правду. Я не пішла до школи, зібралася й пішла туди. Надворі була така хуртовина, що я ледве дійшла. А він… — Голос затремтів. — Він просто не прийшов.

Софія здивовано дивилася на мене.

— Зачекай. Узагалі не прийшов?

— Ні. Я чекала майже годину. Писала йому, телефонувала, але він не відповідав.

— Катю, ти серйозно зараз?!

— Софіє, не кричи.

— Та як мені не кричати? Він сам запросив тебе на зустріч! Він знав, що ти прийдеш! І просто залишив тебе чекати?

Я відчула, як до очей знову підступають сльози.

— Я не знаю, що сталося.

Софія відразу стала тихішою.

— Вибач. Я не хотіла на тебе тиснути.

Вона обійняла мене за плечі, і я притулилася до неї.

— Мені просто так прикро, Софіє. Я весь час намагаюся його зрозуміти. Думаю, що, можливо, він має причину, що йому теж важко. Але чому тоді він не може просто сказати мені правду? Чому я постійно повинна здогадуватися?

— Ти не повинна, — твердо відповіла Софія. — Стосунки не можуть триматися лише на твоєму терпінні. Якщо людина хоче бути з тобою, вона має не тільки говорити про це, а й показувати своїми вчинками.

Я витерла очі.

— А якщо з ним справді щось сталося?

— Тоді він міг би хоча б написати тобі кілька слів. Я не кажу, що він поганий. Але ти теж маєш значення, Катю. Твої почуття теж важливі.

Я мовчала, обдумуючи її слова.

Мабуть, саме це й боліло найбільше. Я так боялася втратити Діму, що майже забула про себе.

— Дякую, — прошепотіла я.

— За що?

— За те, що ти поруч.

Софія міцніше обійняла мене.

— Я завжди поруч. І якщо цей Діма знову змусить тебе плакати, я особисто піду й поясню йому, як не можна поводитися з моєю найкращою подругою.

Я не стрималася й тихенько засміялася.

— Тільки не лякай його.

— Нічого не обіцяю.

Ми ще трохи поговорили, а потім пролунав дзвінок на урок. Я спробувала зосередитися на навчанні, але думки постійно поверталися до вчорашньої зустрічі.

І до Діми, який так і не з'явився.

Після уроків я повільно йшла коридором, коли біля виходу помітила знайому постать.

Макар.

Він стояв біля дверей, тримаючи в руках телефон, і, здається, когось чекав. Коли побачив мене, одразу сховав телефон у кишеню.

— Привіт, Катю.

— Привіт. Ти що тут робиш?

— Хотів тебе побачити.

Я здивовано підняла брови.

— Мене?

— Ага. Ти сьогодні якась сумна. Я подумав, може, щось сталося.

Я опустила очі.

— Усе нормально.

Макар ледь усміхнувся.

— Ти знаєш, що в тебе зовсім не виходить удавати, ніби все добре?

Я мимоволі посміхнулася у відповідь.

— А ти знаєш, що іноді буває корисно не ставити зайвих запитань?

— Знаю. Але іноді хочеться запитати.

Я кілька секунд дивилася на нього, а потім усе ж зізналася: