Глава 21

Я прокинулася від настирливого звуку будильника, який лунав біля самого вуха. Сонно потягнулася до телефона й вимкнула його, після чого накрилася ковдрою з головою.

Мені зовсім не хотілося вставати.

Учорашній вечір досі стояв перед очима. Повідомлення Діми, його холодні слова й останнє прохання не писати йому сьогодні постійно крутилися в моїй голові.

Я не розуміла, що мені робити. Написати йому ще раз чи залишити в спокої? Спробувати все пояснити чи дати йому час?

Найбільше мене боліло те, що він навіть не захотів мене вислухати.

Я підвелася з ліжка й підійшла до вікна. За склом усе було білим. Дерева схилилися під снігом, дороги майже зникли під товстим шаром снігової ковдри, а вітер ганяв сніжинки в різні боки.

Зима ніби вирішила показати свій характер саме сьогодні.

Я притиснула долоню до холодного скла й тихо зітхнула.

— Як же мені все це набридло…

— Катю, ти вже прокинулася? — почула я голос мами з коридору.

— Так, мамо.

— Тоді йди поснідай. І навіть не думай сьогодні виходити з дому!

Я здивовано визирнула з кімнати.

— Чому?

Мама подивилася на мене так, ніби відповідь була очевидною.

— Ти бачила, що надворі робиться? Снігопад такий, що дороги майже не видно. Холодно, слизько, вітер сильний. Сьогодні залишишся вдома.

— А школа?

— Якщо буде потрібно, дізнаємося, чи проводитимуть заняття. Але зараз нікуди не підеш. Не хочу, щоб ти через цю погоду десь послизнулася або замерзла.

Я хотіла заперечити, але зрозуміла, що сперечатися немає сенсу.

— Добре, мамо.

Вона уважно подивилася на мене.

— Тільки скажи мені, що сталося? Ти якась сумна від самого ранку. Учора теж була не своя.

Я опустила очі.

— Та нічого, мамо. Просто погано спала.

Мама, здається, не дуже повірила, але не стала розпитувати.

— Гаразд. Якщо захочеш поговорити, я поруч.

Вона поцілувала мене в чоло й пішла на кухню.

Я повернулася до кімнати й сіла на ліжко. Залишитися вдома мало б бути приємно: нікуди не треба поспішати, можна загорнутися в ковдру, пити чай і дивитися, як падає сніг.

Але мені було зовсім не до цього.

Я взяла телефон і відкрила наш із Дімою чат.

Останнє повідомлення все ще було там.

«Мені потрібен час, Катю. Не пиши мені сьогодні».

Я перечитала його ще раз, хоча вже знала кожне слово напам'ять.

Мені так хотілося побачити від нього хоча б одне повідомлення. Хоча б коротке «доброго ранку». Щось, що дало б зрозуміти: він досі думає про мене.

Але екран залишався порожнім.

Я поклала телефон поруч і заплющила очі.

Можливо, справді варто дати йому час. Але як це зробити, коли думки про нього не залишають мене ні на хвилину?

Раптом телефон завібрував.

Я миттєво розплющила очі й схопила його, сподіваючись побачити ім'я Діми.

Але повідомлення було від Макара.

Макар: «Доброго ранку. Як ти?»

Я кілька секунд дивилася на екран, не знаючи, що відповісти.

Після вчорашнього фото мені було незручно навіть відкривати його повідомлення. Макар же не зробив нічого поганого. Він просто допоміг мені, коли я послизнулася. Та тепер через цей випадок Діма не хотів зі мною розмовляти.

Я почала набирати відповідь.

Я: «Привіт. Нормально, дякую. А ти як?»

Відповідь прийшла майже відразу.

Макар: «Усе добре. Тільки я хотів запитати про вчорашнє».

Моє серце тривожно стиснулося.

Я: «Що саме?»

Макар: «Ти встигла поговорити з Дімою?»

Я важко зітхнула й відкинулася на подушку.

Я: «Так. Він побачив наше фото».

Цього разу Макар відповів не відразу.

Макар: «Я так і думав. Катю, мені шкода. Якби я знав, що хтось нас фотографує, то…»

Я: «Ти ні в чому не винен. Ти просто допоміг мені підвестися».

Макар: «Я знаю. Але мені неприємно, що через мене ви посварилися».

Я замислилася над його словами. Макар справді почувався винним, хоча не мав для цього причин.

Я: «Це не через тебе. Якби хтось не хотів нам нашкодити, цієї фотографії взагалі не було б».

Макар: «Саме про це я й хотів поговорити. Ти знаєш, хто міг нас сфотографувати?»

Я згадала незнайомця, якого помітила біля алеї. Тоді я не надала цьому значення, але тепер усе виглядало зовсім інакше.

Я: «Ні. Я бачила когось із телефоном, але не встигла роздивитися обличчя».

Макар: «Тоді будь обережна. Мені здається, це зробили навмисно».

Я перечитала його повідомлення.

Звичайно, це було навмисно. Хтось не просто сфотографував нас, а ще й надіслав знімок Дімі. Ця людина хотіла, щоб він побачив саме той момент, коли Макар тримав мене в обіймах.

Але навіщо?

І хто міг так сильно хотіти зіпсувати наші стосунки?

Я ще не встигла відповісти, як Макар написав знову.

Макар: «Катю, якщо тобі потрібна допомога, скажи. Я не хочу, щоб через цю ситуацію ти страждала».

Я усміхнулася, хоча на душі все одно було важко.

Я: «Дякую. Мені просто потрібно трохи часу, щоб розібратися в усьому».

Макар: «Добре. І ще одне…»

Я завмерла, побачивши ці слова.

Я: «Що?»

Кілька секунд повідомлення не приходило. Потім телефон завібрував.

Макар: «Учора, коли ми гуляли біля палацу, мені здавалося, що за нами хтось стежить. Я не хотів тебе лякати, але тепер думаю, що це могла бути та сама людина».

Я повільно опустила телефон.

Отже, Макар теж щось помітив.

Можливо, усе почалося набагато раніше, ніж я думала. Можливо, хтось спостерігав за нами ще до того, як зробив фотографію.