Глава 15

Я майже не спав цієї ночі.

Щоразу, коли заплющував очі, переді мною з'являлося обличчя Каті. Її погляд, коли вона запитувала, чи може мені довіряти. Її голос, коли вона сказала, що не хоче жодних таємниць між нами.

Я досі чув ці слова.

І найгірше було те, що я не міг сказати, ніби вона помиляється.

Я сам довів усе до цього. Сам дозволив минулому знову з'явитися в моєму житті, а тепер не знав, як пояснити Катрі те, про що так довго мовчав.

Я потягнувся до телефона. Повідомлень від неї не було.

Відкрив наше листування, перечитав останні повідомлення й зупинився на її короткому «гаразд». Одне слово, але скільки всього за ним ховалося.

Раніше Катя могла написати мені серед ночі, розповісти якусь дурницю, поскаржитися на день або просто запитати, що я роблю. А тепер кожне її повідомлення здавалося обережним, ніби вона боялася сказати зайве.

Я хотів повернути все, як було.

Але чи можливо це, якщо я сам не був із нею до кінця чесним?

— Ти сьогодні взагалі спав? — запитала бабуся, коли я зайшов на кухню.

— Трохи.

— Дімо, не обманюй хоча б мене.

Я всміхнувся, але вийшло якось натягнуто.

— Просто є одна проблема.

— Через дівчину?

Я підняв на неї очі.

— Звідки ти знаєш?

— Ти останні дні ходиш так, ніби весь світ проти тебе. А коли дивишся в телефон, то або усміхаєшся, або стаєш похмурішим за хмару.

Я нічого не відповів.

Бабуся поставила переді мною чашку й сіла навпроти.

— Якщо вона тобі дорога, не змушуй її здогадуватися про те, що в тебе на душі. Люди втомлюються чекати, поки їм нарешті скажуть правду.

— А якщо правда все зіпсує?

Вона на мить замовкла.

— Тоді принаймні ти знатимеш, що між вами було по-справжньому.

Я опустив очі на чашку.

Саме цього я й боявся. Не самої розмови, не запитань Каті, а того моменту, коли вона подивиться на мене й зрозуміє, що більше не хоче мати зі мною нічого спільного.

Ближче до обіду на телефон прийшло повідомлення.

Каріна.

Я вже збирався не відповідати, але наступне повідомлення змусило мене зупинитися.

Каріна: Ти справді збираєшся все їй розповісти?

Я відчув, як напружилися плечі.

Я: Це не твоя справа.

Каріна: Ти впевнений, що вона захоче тебе слухати після цього?

Я стиснув щелепи.

Я: Не треба втручатися в мої стосунки.

Каріна: Тоді не звинувачуй мене, якщо все закінчиться не так, як ти планував.

Я перечитав повідомлення двічі.

Що вона мала на увазі? Вона просто намагалася мене налякати чи знала щось, про що я навіть не здогадувався?

Я набрав її номер, але після кількох гудків виклик завершився. Спробував ще раз — без відповіді.

— Чудово, — пробурмотів я й кинув телефон на ліжко.

Мені хотілося негайно знайти Каріну й змусити її пояснити, чого вона домагається. Але я знав, що зараз це нічого не вирішить.

До зустрічі з Катею залишався день.

І вперше за довгий час я не був упевнений, що знаю, як усе закінчиться.

Увечері я вийшов прогулятися. Сподівався, що свіже повітря допоможе зібрати думки докупи, але марно.

Я проходив повз знайомі місця й мимоволі згадував Катю. Наші розмови, її усмішку, те, як вона могла одним поглядом змусити мене забути про все навколо.

Я не планував, що вона стане для мене настільки важливою.

Спочатку мені просто хотілося проводити з нею більше часу. Потім я почав чекати її повідомлень, хвилюватися, коли вона довго не відповідала, і ловити себе на думці, що хочу розповідати їй навіть про найменші дрібниці.

А тепер я боявся втратити те, що ще навіть не встиг по-справжньому назвати своїм.

Телефон завібрував.

Софія: Нам треба поговорити.

Я зупинився.

Я: Що сталося?

Софія: Я знаю, що завтра ти зустрічаєшся з Катею.

Я: Звідки?

Софія: Це неважливо. Важливо інше. Ти збираєшся розповісти їй правду?

Я провів рукою по волоссю.

Я: Так.

Софія: Тоді не приховуй найважливішого.

Я: Софіє, я не збираюся їй брехати.

Вона довго не відповідала. Я вже подумав, що розмову закінчено, коли телефон знову засвітився.

Софія: Сподіваюся. Бо Катя й так дуже переживає. Вона не заслуговує на те, щоб нею гралися.

Я різко видихнув.

Я: Я не граюся з нею.

Софія: Тоді доведи це.

Я сховав телефон у кишеню.

Мене дратувало, що всі ніби вже зробили висновки про мене, навіть не вислухавши. Але я не міг сердитися на Софію. Вона захищала подругу, і на її місці я, мабуть, робив би те саме.

Проте її слова не виходили з голови.

«Не приховуй найважливішого».

А що, як саме найважливіше я й не наважувався сказати?

Удома я кілька разів намагався написати Каті.

Спочатку хотів запитати, як вона. Потім — сказати, що сумую. Зрештою просто відкрив чат і довго дивився на порожнє поле для повідомлення.

Я стер усе, що встиг набрати.

Не хотів обіцяти їй того, у чому сам не був упевнений. Не хотів заспокоювати красивими словами, якщо завтра їй доведеться почути неприємну правду.

Та мовчати теж більше не міг.

Я: Катю, ти точно хочеш завтра зустрітися?

Повідомлення було прочитане майже відразу.

Відповіді не було хвилину. Потім другу.

Я вже збирався відкласти телефон, коли нарешті з'явилося повідомлення.

Катя: А ти сам хочеш мені щось пояснити чи просто боїшся, що я дізнаюся про все від когось іншого?

Я завмер.

Вона навіть не знала, наскільки близько підійшла до того, чого я боявся найбільше.