Глава 14

Я довго не могла викинути з голови те, що сталося в парку. Слова Каріни постійно крутилися в думках. Найбільше мене зачіпало те, що Діма так і не пояснив, що між ними було раніше.

Я взяла телефон і відкрила наше листування. Останнє повідомлення від нього було ще кілька годин тому. Хотілося написати першою, але водночас я боялася знову почути щось незрозуміле.

Зрештою телефон завібрував.

Діма: Ти ще не спиш?

Я: Ні.

Діма: Можемо завтра зустрітися? Нам треба нормально поговорити.

Я: Про що? Ти ж і так нічого не пояснив.

Діма: Знаю. І я розумію, що ти через це злишся. Просто не хочу, щоб ти робила висновки, не почувши мене.

Я перечитала його повідомлення кілька разів. Частина мене хотіла повірити йому, але інша не дозволяла забути про слова Каріни.

Я: Добре. Завтра поговоримо.

Я відклала телефон і спробувала заснути. Та сон ніяк не приходив.

Наступного дня я майже весь час думала про нашу зустріч. Коли Діма написав, що вже чекає, у мене всередині все перевернулося.

Я прийшла на місце й побачила його. Він стояв, тримаючи руки в кишенях, і дивився кудись убік. Коли помітив мене, одразу підійшов.

— Привіт, — тихо сказав він.

— Привіт. То що ти хотів пояснити?

Діма на мить замовк.

— Я не хочу, щоб через Каріну між нами все зіпсувалося.

— Тоді розкажи мені правду. Чому вона так поводиться? І що ти від мене приховуєш?

Він опустив погляд.

— Ми з нею знайомі давно. Між нами були певні непорозуміння, але зараз я не хочу повертатися до того, що вже минуло.

— А я маю просто повірити тобі?

— Ні. Я не прошу тебе вірити наосліп. Просто дай мені трохи часу, щоб усе пояснити.

Я дивилася на нього й намагалася зрозуміти, чи справді він говорить щиро. Мені не хотілося сваритися з ним, але й робити вигляд, що нічого не сталося, я не могла.

— Дімо, я не хочу, щоб між нами були таємниці, — нарешті сказала я. — Якщо ти хочеш, щоб я тобі довіряла, будь зі мною чесним.

— Я зрозумів, — відповів він. — І я не хочу тебе втрачати.

Його слова змусили мене замовкнути. Я не знала, що відповісти, адже сама ще не розуміла, що відчуваю.

Ми ще трохи поговорили, а потім попрощалися. Цього разу я пішла додому не такою розгубленою, як учора, хоча запитань у мене залишилося чимало.

Увечері я лежала на ліжку й переглядала фотографії в телефоні, коли прийшло повідомлення від Софії.

Софія: Кать, ти зараз можеш поговорити?

Я: Так, а що сталося?

Вона довго не відповідала. Я вже хотіла їй зателефонувати, але телефон знову завібрував.

Софія: Я дещо дізналася про Каріну.

Я відразу сіла на ліжку.

Я: Що саме?

Софія: Не хочу писати про це в повідомленнях. Нам треба зустрітися.

Я відчула, як усередині знову з'явилося неприємне хвилювання.

Я: Добре. Коли?

Софія: Завтра. І, Кать… будь ласка, поки нічого не кажи Дімі.

Я ще довго дивилася на екран. Чому Софія просила не говорити Дімі? І що такого вона могла дізнатися про Каріну?

Здавалося, щойно я почала трохи довіряти Дімі, як знову з'явилося щось, що могло все змінити.

Я вимкнула телефон, але заснути так і не змогла.

Завтра я мала дізнатися правду. Принаймні дуже на це сподівалася.