Глава 12

 Я прокинулася раніше, ніж зазвичай. Цієї ночі я майже не спала, адже думки про майбутню зустріч ніяк не давали мені спокою.

«Нам потрібно поговорити».

Усього кілька слів, а скільки запитань вони викликали в моїй голові.

Я довго обирала одяг, хоча сама не розуміла навіщо. Зрештою зупинилася на простому варіанті, зібрала волосся й узяла телефон.

Нового повідомлення не було.

— Чудово. Навіть не знаю, чого очікувати, — пробурмотіла я.

Домовилися зустрітися після обіду. До цього часу я встигла кілька разів передумати, скасувати зустріч у своїй уяві й знову переконати себе, що маю піти.

Коли я нарешті прийшла на місце, він уже чекав.

Побачивши мене, він випрямився й сховав телефон у кишеню.

— Привіт, — першою порушила я тишу.

— Привіт. Думав, ти не прийдеш.

— Я теж так думала.

Він ледь усміхнувся, але я помітила, що хвилюється не менше за мене.

Ми пройшли трохи далі й зупинилися там, де було тихіше. Кілька секунд ніхто не наважувався заговорити.

— То про що ти хотів поговорити? — запитала я.

Він подивився на мене.

— Про нас.

Я відвела погляд. Саме цих слів я боялася й водночас хотіла почути.

— А що саме про нас? — намагалася говорити спокійно.

— Ти справді не розумієш?

— Якби розуміла, я б не запитувала.

Він провів рукою по волоссю й тихо видихнув.

— Мені не подобається те, що відбувається останнім часом. Ми то нормально спілкуємося, то поводимося так, ніби взагалі не знайомі.

— А ти думаєш, мені це подобається? — я нарешті подивилася йому в очі. — Я не вмію читати думки. Якщо тебе щось не влаштовує, просто скажи.

— Добре. Тоді скажу прямо.

Він зробив невелику паузу.

— Ти мені небайдужа.

Я завмерла. У голові миттєво зникли всі слова, які я готувала дорогою сюди.

— Що? — тільки й змогла запитати я.

— Ти все почула.

— Просто я не очікувала цього від тебе.

— А чого ти очікувала?

Я знизала плечима, намагаючись приховати усмішку.

— Не знаю. Можливо, чергової сварки.

Він тихо засміявся.

— Зі мною тобі нудно не буде.

— Це ще треба перевірити.

Ми обоє усміхнулися, і напруга, яка супроводжувала нас від самого початку зустрічі, трохи зникла.

Ми ще довго розмовляли. Згадували різні ситуації, жартували й нарешті говорили про те, про що раніше мовчали. Я дізналася, що деякі його вчинки означали зовсім не те, що я собі уявляла. А він, здається, теж багато чого зрозумів про мене.

Коли настав час розходитися, мені зовсім не хотілося йти.

— Побачимося завтра? — запитав він.

— Можливо.

— Це означає «так»?

— Це означає, що побачимося завтра, якщо ти перестанеш ставити стільки запитань.

— Домовилися.

Я вже збиралася йти, коли він покликав мене.

— Гей, зачекай.

Я обернулася.

— Що ще?

Він підійшов трохи ближче й серйозно подивився на мене.

— Тільки пообіцяй, що якщо тебе щось турбуватиме, ти скажеш мені про це. Не хочу знову здогадуватися, що в тебе на думці.

Я кілька секунд мовчала, а потім кивнула.

— Добре. Але ти теж обіцяй.

— Обіцяю.

Я пішла додому з дивним відчуттям легкості. Уперше за довгий час мені не потрібно було гадати, що він думає. Принаймні тепер я знала трохи більше.

Та я ще не встигла дійти додому, як телефон завібрував.

Повідомлення було від людини, від якої я зовсім не очікувала його отримати.

«Тобі потрібно знати правду про нього. Не вір усьому, що він тобі сьогодні сказав».

Я перечитала повідомлення кілька разів.

Усмішка повільно зникла з мого обличчя.

Хто це написав? І про яку правду йдеться?

Я набрала відповідь:

«Що ти маєш на увазі?»

Але повідомлення залишилося непрочитаним.

Я зупинилася посеред дороги, дивлячись на екран.

Здавалося, щойно все почало налагоджуватися, як хтось знову вирішив усе зіпсувати.

І тепер я не знала, кому вірити.