Глава 11

Я не могла перестати дивитися на екран телефона. Повідомлення було надіслане, але відповіді досі не було. Минуло кілька хвилин, потім ще трохи, а я все одно поверталася до переписки, сподіваючись побачити нове сповіщення.

Зрештою я відклала телефон і вирішила зайнятися чимось іншим. Не збиралася ж я весь день сидіти й чекати. Та скільки б я не намагалася відволіктися, думки знову поверталися до одного й того самого.

Чому мені так важливо отримати цю відповідь?

Я зітхнула й підійшла до вікна. На вулиці все було як завжди: люди кудись поспішали, автомобілі проїжджали повз, а сонце повільно ховалося за хмарами. Звичайний день, нічого особливого. Але всередині мене панувало якесь дивне хвилювання.

Телефон завібрував.

Я швидко повернулася до нього й побачила повідомлення. Серце забилося трохи швидше, коли я прочитала перші слова.

— Нарешті, — тихо сказала я.

Ми почали переписуватися. Спочатку все було досить звичайно: кілька запитань, короткі відповіді, жарти. Я навіть почала заспокоюватися, думаючи, що даремно так хвилювалася.

Але потім розмова змінилася.

Одне запитання змусило мене надовго замовкнути. Я перечитала його кілька разів, намагаючись зрозуміти, що саме мала означати ця фраза.

Я не знала, що відповісти. Хотілося сказати правду, але водночас було страшно, що після моїх слів усе стане інакше.

Я набрала відповідь, стерла її, а потім знову почала друкувати.

Зрештою я вирішила не приховувати своїх думок.

Після цього настала тиша.

Хвилина. Друга. Третя.

Я вже почала шкодувати, що взагалі написала це, коли на екрані з'явилося нове повідомлення.

Я відкрила його й уважно прочитала. Відповідь була зовсім не такою, якої я очікувала. Вона не дала мені всіх потрібних пояснень, але принаймні я зрозуміла, що ця розмова ще не закінчена.

Я поклала телефон поруч і заплющила очі.

Іноді одна коротка фраза може змусити тебе думати набагато більше, ніж довга розмова. Особливо тоді, коли тобі небайдужа людина, яка її написала.

Я не знала, що буде далі. Не знала, чи правильно зрозуміла його слова, чи варто було взагалі починати цю розмову. Але вперше за довгий час я відчула, що більше не хочу просто здогадуватися.

Я хотіла знати правду.

Увечері я намагалася поводитися як зазвичай. Займалася своїми справами, відповідала на повідомлення, іноді навіть усміхалася, коли хтось розповідав щось смішне. Та всередині залишалося відчуття, ніби я чогось не знаю.

Коли я знову взяла телефон, то помітила, що мені написали ще раз.

Цього разу повідомлення було коротким.

«Нам потрібно поговорити».

Я завмерла.

Усього чотири слова, але вони змусили мене забути про все інше. Я перечитала їх ще раз, сподіваючись, що зможу зрозуміти, до чого готуватися.

Може, сталося щось погане? Може, я сказала щось не так? А раптом ця розмова змінить наші стосунки?

Я не хотіла придумувати зайвого, але зупинити власні думки було непросто.

Мої пальці завмерли над клавіатурою. Я довго не наважувалася відповісти, а потім усе-таки написала:

«Добре. Коли?»

Відповідь прийшла майже одразу.

Я прочитала її й відчула, як усередині все перевернулося.

Завтра.

Отже, завтра я нарешті дізнаюся, що відбувається насправді.

Я відклала телефон і подивилася у вікно. Надворі вже темніло, а в кімнаті ставало дедалі тихіше.

Чомусь мені здавалося, що наступний день буде зовсім не таким, як усі попередні.

І я навіть не здогадувалася, наскільки сильно він змінить моє життя.