Кінець

Він поїхав і час ніби знову затормозив...

Дні стали довшими, хоч вже і значно поменшали, вечори просто несінченні якісь були.

Я сумувала. Дуже.

Ми розмовляли, коли в нього була можливість. Іноді кожного дня, а бувало, що й за тиждень ні разу.

Я не знала, де він, як він...

На всі питання, чи в нього все добре, він незмінно відповідав которким "так". Я не запитувала більше. Дуже надіялась, що вного тики ж все добре, наскільки може буде "добре" у військового на війні.

Одного разу під час нашої розмови він попав під обстріл.

Це... страшно. Сильний гул, якісь вибухи, хтось кричить "всі у підвал!", когось звали і цей хтось не відгукувався ніяк. Чула його важке дихання, він кудись біг, а потім дзвінок прервася.

Двадцять хвилин... двадцять хвилин, коли я не знала куди себе діти і на яку стіну вилізти, тримаючи телефон в руках, дуже, дуже чекаючи на його дзвінок.

Він перездзвонив через двідцять хвилин. Сказав одне слово "живий", потім ми з хвилину мовчали. Я сиділа, ковтаючи сльози... просто хотіла його обійняти, сильно-сильно й не відпускати. Через хвилину він сказав, що йому треба йти, на моє "тримайся", відповів, що все буде добре.

*****

Мені снилося щось каламутне, від чого я весь час прокидалася, але воно постійно затягувало назад у сон. Під ковдрою було жарко, без неї холодно, простінь збилася і страшенно заважала. Я все це розуміла, але ніяк не могла прокинутися, мене все сильніше тягло кудись глибоко...

Дзвінок, що різко пролунав у тиші, таки змусив прокинутися. Хто б це не був, дякую йому.

Беру телефон, подивитися хто там дзвонить і тривожно завмираю. Усередині все холоднішає, хоча на екрані написано таке дороге для мене ім'я – "Слава". Все в порядку?

- Алло?

- Тихої ночі, Саш. Я тебе розбудив, так? Вибач. - у голосі явно чується посмішка, а на задньому фоні якась гучна балаканина, від цього мене трохи відпускає.

- Нічого, я погано спала, тож ти якраз вчасно. Ти як? Все в порядку? - Знову завмираю, чекаючи відповіді.

- Кошмар? - Тривожно.

- Ні, просто поганий сон. То ти в нормі?

- Та в нормі я, ти ж знаєш, як у сорочці народився! - І знову усмішка в голосі.

- І слава Богу, що так! - Тепер і я посміхаюся.

- Сашка... а давай одружимося, як я приїду, а? Саааш? Ти тут?

На очі набігли сльози, а в горлі стала туга грудка, що заважала дихати.

- Сашка? Ти там плачеш, чи що?

- Не плачу я - шморгаю носом, - я просто...

– Що ти просто? Ти не хочеш? - питання пролунало насторожено.

- Я просто... люблю тебе дуже, Слав - і знову шморгнула носом, цього разу голосніше. Слова про кохання далися легко, адже раніше я все не наважувалася зізнатися.

- Тоді чого ревеш, диво ти моє? І все ж, ти згодна? Олександро, чи згодні ви вийти за мене заміж? - остання пропозиція прозвучала страшенно урочисто.

- Так! - І я все ж таки засміялася.

- У горі та в радості, назавжди поряд. Згодна? -  голос був серйозним.

- У горі та в радості, назавжди разом. Згоден? - Тепер і я була серйозна.

- Згоден. Я тебе теж люблю. Сильно сильно. Тож вистачить плакати та подивися на фото.

Справді, поки намагалася заспокоїтись, надійшло повідомлення, точніше фото. У сутінках, на його великій долоні лежало маленький простий обідок - обручка.

- Подивилася? Подобається?

– Дуже. - на очі знову навернулися сльози.

- ...Коли ти його купив?

- Коли їхав з твого міста.

- Ще тоді?

- Так. Я вже тоді хотів зробити пропозицію, але не наважився.

- Чому?

- Я не хотів тебе пов'язувати... Я не знав ще, коли і як все закінчиться. Не хотів, щоб ти чекала. А ти ж чекала б...

- Як ти таке можеш говорити? - я аж підскочила на ліжку, збираючись висловити все, що я думаю про його "я краще знаю".

- Що було - те загуло. Проїхали.

- Ну ти і... слів нема.

- Але ж ти мене любиш? - Знову посміхається.

- Люблю. - я теж усміхаюся, сідаю на ліжко і глибше зариваюсь у ковдру.

- Тоді маю ще одну пропозицію. - у голосі чується передчуття.

– Яку? - дуже цікаво.

- Тобі ж подобаються замки?

- Подобаються.

- І щось там про готичний стиль казала?

– Ну?

- Давай у медовий місяць з'їздимо до Ластівчиного гнізда?

- Ем... але ж воно в Криму?

- Давай усі замки у Криму обходимо? А наступного року з'їздимо до Бахчисараю, до персикових садів? А в цьому може ще встигнемо у Коктебель, на виноград.

- З тобою будь-куди, але... чому ти Крим згадав? - всі ці місця стали перед очима, завжди мріяла побачити на власні очі замок на краю скелі.

- Жест доброї волі, Саш. - почувся смішок, - ага, як же!

- Що? – я знову підскочила на ліжку.

- Ти новини ще не дивилася, так?

- Так, але я не можу зрозуміти...

- Все закінчилося, Сашка. Все. Війна закінчилась! - скільки щастя в голосі...

- Закінчилася... - я впала на ліжко, ноги не втримали, - правда, закінчилася?

- Так!

Це почуття... полегшення, коли величезний вантаж падає з плечей, неймовірне почуття ейфорії та крапля гіркоти на згадку про тих, хто не побачив. І перше, таке глибоке зітхання, що звучало гучним схипом.

- Ти там знову ревеш, чи що?!

- Я не реву-у-у, я просто від радості-і-і. - сльози котилися і котилися, незважаючи на те, що я намагалася їх втерти, не хотілося перед ним плакати, хоч він і не міг побачити.

- Від радості вона... ну, Сашка, досить, не плач, що ж ти так, а? Шшшш...

А я все плакала і плакала, здавалося, разом зі сльозами йде напруга, до якої звикла за ці півроку, яка не відпускала з першого дня. А на місце цієї напруги приходило полегшення, викликаючи широку, щасливу посмішку.

- Вже не ревеш? - у його голосі чується полегшення.

- Не реву, - на підтвердження навіть киваю головою.