...

- Кликав, кликав. Як ти на сьогодні вже вільний?

- Так. А що? - Він глянув на Юльку і знову перевів погляд на мене.

- Чи не бажаєш провести цю милу пані додому? - І він вказав на мене.

- Та не треба, ми самі... - почала мимрити я, не знаючи куди сховати очі.

- Проведу, чого ж ні. - ця фраза таки примусила підняти на нього здивований погляд, на що він мені весело посміхнувся.

- Ну що, підеш зі мною, люба пані?

Шоковано дивлюся на Юльку, яка стоїть за його спиною, на що вона мені старанно киває головою і показує великий палець догори. У відповідь, тишком показую їй кулак, але натикаюсь поглядом на вусаня, котрий явно помітив наші переглядання і тепер старанно намагається не засміятися в голос, від чого я червонію.

- Ходімо... - і він пропустив мене вперед.

Позаду нас, з "Варягом" почала прощатися Юля, але у відповідь почула:

- Але як же я можу відпустити таку гарну дівчину без провідника?

Від Юлькиного голосного "ой" ми з моїм "провідником" переглянулися і тихенько засміялися.

- Як хоч звати тебе, мила пані? - він з веселою посмішкою дивився на мене, трохи притримавши на пішохідному, пропускаючи машину.

- Я.. Саша. А ти? - Мені було дуже приємно, але все ще ніяково.

– Мирослав. Будемо дружити? - яка ж у нього усмішка заразлива, а! – Ну, показуй дорогу.

І ми пішли...

Ми дісталися до мого будинку через півтори години. Посиділи у парку, говорили... ми дуже багато говорили. З ним було так легко, ніби знаємо один одного сотню років, давно не бачилися, а тут зустрілися – і не можемо наговоритись.

Коли вже підходили до будинку - десь не дуже далеко пролунав вибух, від чого рефлекторно схопила його за руку і присіла, озираючись довкола. Він трохи обійняв мене за плечі, в цей момент здійнялися сирени і відразу замовкли.

- Що це було? - шоковано дивлюся на нього.

- Хотів би я знати, - він явно прислухався, але нічого не було чути. - Вибач, мені час йти.

Час йти... Тільки в цей момент помітила, що продовжую триматися за його сорочку, а він мене обіймає. Незручно так... здається, я починаю червоніти, від чого він усміхається, і трохи квапливо від нього відходжу.

- Саш?

- Так? - піднімаю на нього погляд.

- Даси свій номер?

- Так...

А пізно ввечері мені прийшло смс.

"Тихої ночі"

Тихої... від радості захотілося пострибати на ліжку, але я таки ж стрималася.

*****

І побігли дні... літо, яке здавалося нескінченним, як раніше весна, стрімко наближалося до кінця. Від того було трохи страшно... що принесе нам ця осінь? Все закінчиться чи ні? Так хотілося миру...

Ще турбувалася за Славу... він не сидітиме у нас у місті до кінця війни, це лише тимчасово, ситуація навколо міста налагоджувалась і він напевно поїде – і це зводило з розуму. Він нічого про це не говорив, я просто... боялася за нього.

Хах, я закохалася. Закохалася остаточно та безповоротно.

Він не був ідеальним, ні. Ми часто сперечалися про щось, розходилися в думках, але були разом. Ми... дружили. Гуляли разом, коли мав можливість, їли морозиво, слухали музику, довго розмовляли по телефону, тішилися з якихось моментів, просто... дружили.

Він такий... складно підібрати слова. Надійний? Він просто був собою, не намагався якось сподобатися. У кожному русі прозирала впевненість та турбота. Був вірний своїм принципам, твердий у діях, і страшенно привабливий. Мені іноді здавалося, що він знає відповіді на всі питання у світі. Він не намагався справити враження, він просто був таким... уважним. І саме ці дрібниці й робили його Чоловіком.

Ось як зараз. Вечеріло, ми брели набережною, ставало все прохолодніше. Хоч ще й серпень, але вечори вже дихали осінньою прохолодою.

- Холодить, Саш, - він обійняв мене і трохи розтер плече, - підемо, я проведу тебе додому.

- Давай подивимося захід сонця і вже тоді підемо? - я потянула його до поруччя.

- Давай...

Ми мовчали, дивлячись, як сонце повільно рухається до краю горизонта. Останнім часом ми часто мовчали, та це було таке затишне мовчання, яке тішило не гірше за найцікавішу розмову. Сонце торкнулося горизонту, я помітила це мигцем.

Зараз, дивлячись на захід сонця, він виглядав таким умиротвореним і розслабленим, а ще недосяжним - думками явно був десь далеко.

Розгладилася легка складка на лобі, очі здавались зовсім прозорими та бездонними, на губах була легка посмішка. Він був такий... гарний у цей момент. Нестерпно захотілося доторкнутися до нього.

Провести кінчиками пальців по лобі, повторити вигин брів, дізнатися, чи жорстка щетина, доторкнутися до губ... своїми губами і подивитися в очі...

– Що? - мабуть, я надто пильно на нього дивилася і тепер вся його увага була звернена на мене.

- Н-нічого, - здається, я знову червонію. Занадто часто я червонію в його присутності...

- Точно?

- Слава, я... - не знаю, що хотіла сказати. Але як мені хотілося його поцілувати!

Я встала на носочки і потяглася до його губ, але мені не вистачало в рості, а дехто явно не поспішав мені допомагати.

Незручно вийшло ... я зажмурила очі, опустилася назад, повернулся і встигла відбігти на кілька кроків. Здається, я все зіпсувала... на очі набігли злі сльози. Ну яка ж я дура-а-а.

- Сашка, - він схопив мене за руку, розвираючи до себе. - Са-а-аш, подивися на мене.

Очі піднімати було відверто соромно і він це зрозумів, ніжно доторкнувшись до мого обличчя, великими пальцями стираючи сльози, що все ж зірвалися, змусивши подивитися в його очі. Вони мали стільки почуттів... але перш ніж я змогла щось зрозуміти - він мене поцілував.

Так... легко, ніжно, трепетно, ніби я справжня коштовність, якій він боявся зашкодити. Я втратила рахунок часу, купаючись у його ласці, не помітила, як сама обхопила його за шию, притягуючи ближче, хотілося, щоб ця мить тривала і тривала, нескінченно.