Коло замкнулося (переселення душ, драма)

 Вибачайте, що текст в чіталці виглядає не рівно. Мені набридло з ним воювати. 

______________________________________________________________

Марина йшла Приморкою. Вона як завжди спізнювалася. Не тому, що довго не могла вибрати вбрання на зустріч, а навпаки. Дівчина сподівалася, що приставучий Влад, не дочекавшись її, піде і, зрозумівши натяк, припинить їй надзвонювати.

Вона неквапливо проходила між лотками з різними сувенірами, байдужим поглядом ковзаючи по дрібничках із глини та черепашок. Проживши у Бердянську двадцять років із своїх двадцяти чотирьох, на такі речі просто не звертаєш уваги. Втім, до моря, незважаючи на своє «морське» ім'я, дівчина теж була байдужа. Скільки вона себе пам'ятала – її більше манив ліс, із соснами, що підпирають хмари, що вабить своєю прохолодою і тінню. Марина мріяла побродити ранковою росою; полежати на траві, якої не торкалася коса, спостерігаючи за польотом метелика в променях сонця; вдихнути повітря напоєне ароматом опалого листя та хвої. Через її пристрасть стіни невеликої однокімнатної квартирки («рідного лігва», як Марина подумки називала свій дім) були обвішані лісовими пейзажами. Милуючись ними, дівчина розслаблялася, забуваючи, що живе у галасливому курортному містечку, і потай від батьків відкладала гроші на поїздку в Карпати. Мати і батько не схвалювали захоплення доньки дикою природою і, не дивлячись на істерики, що закочувалися нею, боялися відпускати її в дитинстві в табори Західної України. Однак подорослішавши і почавши заробляти самостійно дівчина в будь-що збиралася здійснити давню мрію.

Марині залишалося пройти метрів двісті до кафе, де було призначено зустріч, коли вона зупинилася. Все сталося настільки різко, що на дівчину налетів перехожий.

– Хіба так можна?

Обурення чоловіка не було почуте. Палаючим поглядом Марина вивчала картину. Це не був новий краєвид, це було щось інше. Те, що змушувало серце битися швидше і хвилювало кров.

Картина була вертикально розділена надвоє. У правій її частині була зображена арка обплетена хмелем і диким виноградом, а під якою стояв хлопець, одягнений у просту білу сорочку та такі ж штани. Смагляве, вилицювате обличчя обрамляло чорне волосся, що спадало на плечі. Позаду хлопця розкинувся Райський Сад, де серед гілок пурхали яскраві метелики та птахи. Ось тільки всупереч красі погляд молодого чоловіка був сумним і розгубленим.

"Йому хочеться повернутися у звичний світ", – подумала Марина, дивлячись уже на ліву частину картини. Там були такі ж сад і арка, з тією відмінністю, що під нею спиною до глядача стояла дівчина. Вона була одягнена в білу сукню до колін, а її довге золотаве волосся розвівав невидимий вітер.

Як поціновувачці живопису промальовування центральних постатей Марині булао цікаве, але найбільше її увагу привернуло те, що над кожною аркою був зображений вовк. Чорна голова звіра скалила ікла над хлопцем і світло-сіра – вовчиці, над дівчиною.

Марина зовсім забула про Влада та про розмову, яку всю дорогу прокручувала в голові. Її хвилювало лише одне питання: чи вистачить грошей? Вона навіть у думках не могла припустити, що піде звідси без картини.

–  Подобається? – запитав її продавець у чорній футболці з написом «Nirvana».

– Дуже, – зізналася вона.

– Беріть, за півтори віддам.

–  Гривень? – уточнила Марина.

– Можна й доларами, – посміхнувся хлопець, – та загалом нашими.

– Заплачу на двісті більше, якщо розкажете, звідки сюжет.

Обличчя майстра здалося дівчині знайомим.

– Я не плагіатор, – несподівано обурився художник. – Він сам дозволив мені її змалювати.

– Він? – у грудях Марини розлилося незрозуміле тепло, а в глибині душі ворухнулася примарна надія на довгоочікуване щастя.

– Я більше нічого не скажу, купуйте або йдіть,  – продовжував сердитися продавець.  – Нема чого мене звинувачувати у крадіжці.

– Ні в чому я вас не звинувачую, – намагалася заспокоїти нервового хлопця Марина.  – Мені снилося щось подібне, – зважилася вона на відвертість, – я хочу розібратися – чому?

– Наснилося? – здивувався співрозмовник. І в пам'яті сплив незвичайний діалог з незнайомцем, якого він зустрів у барі.

– Можете не вірити моїм словам, але мені дуже важливо дізнатися, звідки взялася ідея для написання, – благала Марина, все ще сподіваючись на те, що зможе добитися відповіді.

– «Нагороди за кохання».

– Що? – не зрозуміла дівчина.

– Так називається картина. Гроші із вами? – змінив тему художник.

– Ні, – зам'ялася вона. – Я можу зараз принести, ви скільки будете тут стояти? – метушливо зачастила Марина.

– Давайте зробимо так: через дві години чекатиму на вас у «Золотій рибці» ви прийдете з грошима, а я з картиною, там і поговоримо. Вам підходить такий варіант?

Дівчина готова була кинутись хлопцеві на шию і розцілувати його.

– Краще не придумаєш, – запевнила Марина і поспішила додому.

Коли вона діставала ключі від квартири, подав голос мобільний телефон.