Вірне рішення (реал, драма)

Пруття клітки вкриті інеєм. З відкритої закривавленої пащі падають клапті піни. Вовк не вірить, що є щось міцніше за його ікла і раз за разом кидається на ґрати. Ніздрі йому забиває запах металу та ненависного двоногого. Поруч, у меншій клітці, безплідно намагаються звільнитися пара лисиць, однак сіроманець не звертає на них уваги. Там, за стінами в'язниці, розмовляє ліс. Ревінню чотириколісного монстра, на якому везуть бранців, не перебити потріскування гілок на морозі, цокання білок і тупання зляканого лося, який ломиться крізь хащі. Ці рідні, знайомі з дитинства звуки збільшують жагу звільнитися, змушують повторно гризти решітку. Раптом, вона все ж піддасться? Тоді під лапами знову опиниться пухкий сніг, а не груба підлога із необтесаних дощок.

Одна з лисиць, скиглячи, відповзає в куток. Вона зламала зуб і здалася. Вовк кидає на неї зневажливий погляд і стискає щелепи на сталевому прутті. Подерті ясна кровоточать, проте відступати не в вовчих правилах. Солоний присмак на язиці додає звірові люті та сили. Ось шлях на волю! Він поруч! Його треба лише прогризти, доводячи тим самим, що вартий цього дару. Дару свободи.

Диким тваринам було невтямки, що їм випала честь послужити «великій меті» під назвою: «натаскування вовкодавів». Через кілька годин їх клітки відкриють і пси, які нетерпляче вищатимуть від збудження, будуть рватися з повідців. Для тих ручних вовків немає більшого щастя ніж за наказом господаря ввігнати ікла в горлянку ворога і отримати за це схвальне почісування за вухом. Собаки забули, що колись давно збиралися в зграї; колись давно не вміли гавкати і йшли слідом двоного, а не сірого побратима, і людина боялася ЇХ, а не навпаки.

Вовк наїжачившись відходить до задньої стінки. Клацання… Дверцята відчинені. Люди насилу втримують оскаженілих собак, які відчули звіра. Мисливець, що відкрив кліть стукає по ґратах носком чобота:

– Виходь, ми зачекалися.

Крок… Другий крок… Втягнути носом морозне повітря. Адреналін зашкалює у всіх присутніх. Вовк розуміє – йому не вижити. Один проти трійці молодих вовкодавів він би вистояв, проте людина не дасть йому цього шансу. У неї в руках палиця, вона пахне гірким димом і вивергає полум'я.

Хижак озирається і приймає єдине правильне рішення. Померти, але забрати з собою якнайбільше чужих життів.

Різкий поворот на сто вісімдесят градусів і стрибок туди, де стоїть «визволитель». Два тіла падають у сніг. Під іклами не сталь, а беззахисна шия. Паща наповнюється гарячою кров'ю поваленого ворога.

–  Стріляйте! Стріляйте!

–  У Сашка влучимо!

–  Він мертвий! Мертвий! Дивись, крові скільки!

Постріл.

Мимо продзижчала куля. Вовк залишає бездиханий труп і дивиться на тих, хто кричить. Перелякані. Слабкі. Такими ж бачили людей його предки.

–  Ти промазав… Промазав…

Чоловік тремтячими руками намагається перезарядити гвинтівку. Звір робить крок до нього.

Волочачи за собою повідці на вовка налітають пси. Найшвидший гине першим. Із роздертої глотки вовкодава б’є кров. Не така смачна, як людська, та все ж таки… Сірий клубок катається по землі. На всі боки розлітається шерсть, яку тут же підхоплює та несе вітер. Сніг швидко вбирає червоні краплі, які скочуються зі шкур звірів. Галявина повниться розлюченим гарчанням та скавучанням, яке переходить у передсмертний хрип. Останній пес намертво стискає зуби на плечі вовка. Якби він був досвідченішим, то не промахнувся б повз горло. А тепер йому залишається лише мотати головою, намагаючись видерти шматок плоті побільше. Сірий, приловчившись, відхоплює собаці вухо. Тепер усі називатимуть суку Міченою.

Постріл.

У ребра впивається свинцеве жало… Потім ще й ще… Вовк падає… У жовтих очах повільно згасають іскорки життя…