Я не покину (реал, драма)

За основу взята реальна історія із опублікованого в газеті листа.

2002р.

Ми сперечалися понад годину.

– Не смій тягти це до мене додому, – безапеляційно сказав я, гидливо глянувши на те, що Катерина намагалася видати за мого сина.

–  Будинок наш, і дитина теж наша, –  втомлено озвалася заплакана дружина.

–  Помиляєшся. Будинок може і наш, а ось хлопчик… –  я закотив очі.

Рада та Рубіна, дочки від першого шлюбу, точно були моїми. Попри те, що їхня мати наполовину циганка, обидві дівчинки були світловолосими блакитноокими і, що важливо, нормальними. Народжений же вчора даун ніяк не міг бути моєї крові. У свій час ми з Катькою захоплювалися генеалогічними дослідженнями, так що я точно знав –  ні в моїй родині, ні в її хворих не було, і висновок тут напрошувався сам собою. Благовірна хоче повісити мені на шию чужого виродка. Я б заплющив очі на зраду, адже сам не святий, коханка на боці є. Але те, що мені намагалися всучити неповноцінну дитину, було вже занадто.

–  Я все сказав. Видзвонюй його татуся «з благою звісткою», пиши відмову – мені все одно, куди ти подінеш дитинча. Його присутності поруч із собою я не потерплю.

– Т-ти... ти що мелеш, сволото? Якого татуся? – залилася новими риданнями Катерина. – Хлопчик наш: твій і мій! Ти ж хотів сина! – вигукнувши останнє слово, новоявлена ​​матір закашлялася, і я послужливо подав їй склянку соку, що стояла на тумбочці.

– Досить кричати, а то перелякаєш інших пацієнток і тебе випруть із пологового будинку на день раніше, ніж планували.

– Ти хотів сина, – тихо повторила Катька, дивлячись на мене опухлими очима.

– Я хотів хлопця, з яким можна було б поганяти м'яч, сходити до зоопарку, а коли підросте, то на рибалку. Мені потрібен був той, кому можна було б довірити бізнес на старості літ, і ким я міг би пишатися. Ти ж народила невідоме, млять, звірятко, користі від якого нуль цілих хрін десятих, а турбот вище даху. Тобі лікар уже повідомив, що у дитини негаразди із серцем? Знаєш, в скільки операція виллється? Коротше, я не хотів ставити питання ребром, але ти сама мене змусила. Вибирай: або він, або я, третього не дано.

–  Я. Його. Непокину. – Роздільно промовила дружина і, підійшовши до медичної ванночки, взяла на руки плосколице ущербне чудовисько. – Ми впораємося, мій любий, – заворкотіла вона, притиснувши скімлячий згорток до грудей.

– Я подзвоню твоїй матері, вона забере тебе з пологового будинку, а документи на розлучення надішлю поштою.

Другий процес розлучення дався мені легше, ніж перший. На відміну від Ганни, Катерина не виносила мені мозок розподілом майна, не вимагала нечуваних аліментів та відступної «Тойоти», щоб швидше підписати папери.

Адвокат запропонував нам провести ДНК-експертизу, проте витрачати гроші на те, що й так видно неозброєним оком, я не захотів. Катерина ж взагалі сказала, що описувати сліпому якого кольору ромашка немає сенсу. І ми разом, хоча з різними аргументами, розкритикували задум Тихонова.

Колишня дружина претензій не пред’явлала і тихо-мирно повернулася на свою історичну батьківщину – в село Костянтинівку. Щоб допомагати старій матері по господарству і няньчитися з... забув, як вона його назвала.

2012р.

Ми вийшли із ресторану, де святкували заручини.

– Ти правда – правда зі мною одружишся? – Натка припала до мене всім тілом, обдаючи ароматом парфумів і дорогого алкоголю.

–  Діамантова обручка на пальці для тебе не доказ?

– Нууу... – дівчина виставила руку вперед, милуючись грою світла на гранях каменю. – Сережки б до нього не завадили.

–  Будуть тобі і сережки, і підвіска, –  п'яно запевнив я наречену. – А якщо ти мені ще й спадкоємця народиш, я тобі весь ювелірний скуплю.

– Обов'язково, Гор, – відповіла вона, відсторонившись, щоб дати мені можливість зловити таксі.

Думка про сина не залишала мене вже довгий час, і я плекав мрію, що вона здійсниться, тим більше, що Натка теж була не проти завести дитину.

– Зарічна, 507, –  дав я водієві адресу і відчинив дверцята перед Наталією. –  Леді, карета подана. –  І, сівши поруч із дівчиною на задньому сидінні, додав їй на вухо: –  Не будемо зволікати із втіленням наших планів.

– Цілком згодна, –  видихнула вона мені в губи, легенько пробігла пальцями по моїй ширинці.

–  Розпусниця, –  я перехопив пустотливу руку.

–  Тільки для тебе…

– Куди преш!? –  вигукнув таксист, а наступної миті нашу машину вильнуло і, розвернувши боком, шпурнуло на бетонний стовп.

Пії…

Вдих.

Пії…

Видих.

Настирний писк вгвинчувався в мозок і наче кислотою роз'їдав нерви. Мені дуже хотілося вимкнути пекельну машинку, що видавала капосний звук, проте сил не було навіть на те, щоб розплющити очі. Зрідка, в темряві, яка оточувала мене, виникали обриси друзів і знайомих, які лякали мене до мурашок. Примарні постаті зі сновидінь обступали мене з усіх боків і щось шепотіли, не голосніше, ніж опадаюче восени листя. Я не міг розібрати слів, тільки чомусь був певен, що вони пророкували моє майбутнє.