РОЗДІЛ 31

Роздивляючись блискучий срібний кульчик у вигляді павучка на своїй долоні, я згадую хлопця з вечірки. Пригадую його голос, запах, й відчуття, коли він спіймав мене, й завадив ближче познайомитися з підлогою, й не розумію як я могла його не впізнати.

Цікаво, а він впізнав мене чи ні? І чому він досі зберігає кульчик в себе?

В мене багато питань, та я навіть не знаю з чого почати. Спитати, чи був він на вечірці? Чи не він той самий хлопець, що запросив мене на побачення, і якому я відмовила?

Я нервово пирхаю.

А що б було, якби я тоді погодилася? Що, якби я залишилася, й дозволила собі танцювати й загравати з ним, а потім дізналася б, що під маскою привабливого незнайомця ховається мій привабливий бос? Як би я тоді вчинила?

Мабуть втікла, чи намагалася б віджартуватися, й до самого кінця побачення почувалася б ніяково, наче в кабінеті керівництва, а потім ще б довго уникала його погляду.

А зараз?

Я згадую наші прогулянки у Львові, неоднозначні погляди й інші жести з його боку, й усвідомлюю, що досі не знаю, чи то Максим поставив Олексію синця під оком. Не наважилася спитати. Проте, навіть якщо він тут ні до чого, якби він запросив мене на побачення, я б погодилася.

Я відкриваю двері, й роблю перший крок у коридор, коли чую, як Максим з кимось говорить по скайпу. З динамиків його ноутбука лунає жіночій голос: суворий й незадоволений:

— Навіть чути нічого не хочу! — відказує йому жінка, — Ти обіцяв повернутися у Київ, коли твоя тітка знайде когось тобі на зміну, і що я чую тепер? Нащо тобі там лишатися?

— В мене є власні причини, — спокійно відповідає він, — Це не повинно тебе турбувати. Хіба що ти знов не домовилася з кимось з приводу якогось нового дурного побачення без моєї згоди...

Я не бачу його обличчя, проте можу присягнутися, що він примружився, й це змушує мене пригадати те, що він розповів мені у потязі про свою матір. Невже це вона? Й вона хоче щоб Максим повернувся до Києва?

— Це не важливо! — відмахується вона, проте, судячи по затримці у відповіді, він влучив в яблочко, — Як щодо твого бізнесу? Що там такого важливого у твоєму Харкові, що ти готовий кинути усе, над чим працював?

Максим стомлено зітхає.

— Я не кидаю бізнес, мамо. Я працюю віддалено, й мій заступник гарно з усім справляється. До того ж з яких пір тебе хвилює моя робота?

Деякий час його мати мовчить, напевно підбирає вдалу відповідь, а потім каже:

— Гаразд, ти мене спіймав. Але вона дуже гарна дівчина, ти міг би хоча б побачитися з нею заради мене...

Її тактика знайома мені по сюжетам з дорам. Вона тисне на жалість, й від того, що мати Максима пропонує йому, в мене тисне в грудях.

Варто уявити Максима у Києві, з іншою дівчиною, як мої руки мимоволі стискаються у кулаки.

Ні, треба щось робити. Годі вже лишатися осторонь, чекаючи, що усе вирішиться само собою! Я й без цього витратила купу часу на сумніви та страхи. Якщо і далі поводити себе так, як раніше, він може поїхати назавжди.

Звісно, якщо він все ж вирішить поїхати, я не буду принижуватися, й вмовляти його залишитися зі мною, проте зараз, поки Максим досі тут, я зроблю усе що можу.

Так я збираю усю власну рішучість до купи, проте не наважуюсь зайти до кімнати, й вирішую дочекатися Максима на кухні.

Пізніше я жалкую про те, що не дочекалася його відповіді, але що зроблено те зроблено. А за декілька хвилин туди заходить й він.

— Вибач, — каже Максим, прямуючи до кавоварки, — Мені подзвонила мати.

— Нічого, — відказую я, трохи знервовано стискаючи телефон. Думки, наче нав'язливі мухи, лізуть в мою голову.

Цікаво, що він їй відповів? Чи міг він погодитися, чи пообіцяти подумати?

Дивлячись на його міцну спину, я намагаюся підібрати слова, й думаю про те, як мені подобається бачити його біля плити. Тут він наче на своєму місці. Його рухи чітки, Максим точно знає що він робить, й мені кортить спитати, чи не пов'язаний його власний бізнес з їжею, проте я стримуюсь, бо тоді він зрозуміє що я, нехай і ненавмисно, підслухала їх розмову.

Я чекаю, доки Максим зварить каву, й сяде поруч. Хоча, мабуть, було б легше почати розмову, доки він стояв до мене спиною.

Дякуючи йому за каву, я обхоплюю філіжанку долонями, й збираюся з духом.

— Гадаю нам слід поговорити... Щодо того, що сталося вчора.

Він вигинає брову, пильно дивлячись на мене.

— Та невже? — від веселості в його голосі я ледь стримую бажання показати йому язика, тихо зітхаю, й продовжую:

— Гаразд, визнаю, я поводилася як боягузка. Я робила усе, щоб відкласти цю розмову, навіть після того, як змусила тебе зізнатися, бо я не звикла до такого. Мені важко підбирати слова, коли це стосується почуттів, проте я дійсно ціную те, що ти піклуєшся про мене. І ти мені дійсно подобаєшся. можливо навіть сильніше, ніж мені здавалося.

Ну от, я це сказала, й гадки не маю що робити далі. Проте мені навіть не доводиться.

— Нарешті, — шепоче він, а потім раптом підводиться, спираючись на стіл, подається уперед, й цілує мене. Його губи м'які, зі смаком кави. Я відповідаю на поцілунок, поглибшую його, й язик Максима ковзає далі, досліджуючи мене.