РОЗДІЛ 29

Мабуть після такої розмови мені повинно бути не до супу, проте я вирішую скористатися ним, як нагодою, щоб трохи подумати та перевести дух.

Так, саме цього я й добивалася, проте не очікувала, що він отаке випалить, як на духу!

Дідько, та я взагалі не знаю як на подібне відповідати! Мені навіть Олексій ніколи такого не казав. Принаймні не так.

Я розумію, що це дивно. Я ж сама змусила його зізнатися, а зараз мовчу, й тягну час. Проте мені взагалі нічого в голову не лізе. Ще й Максим якось дивно посміхається, дивлячись на мене, ніби чує усі мої думки.

Коли тарілка нарешті пустішає, я роздратовано кладу ложку, й не витримую:

— Ну чого?

— Нічого, — відповідає він, проте я бачу, що Максим ледве стримує сміх.

— Я не очікувала, що ти справді це скажеш, — ніяково зізнаюся я, — Й досі не думала про те, як на це відповідати. Мабуть мені теж було б смішно на твоєму місці.

— Ти можеш не відповідати зараз, — він знизує плечима, — Все одне в тебе усе на лиці написано. Я ж не сліпий. До того ж, якби я тобі не подобався, цієї розмови ніколи б не було.

Я розумію, що він правий, проте чомусь мене це дратує.

— Що, такий впевнений у цьому? — примружившись, питаю я.

Ну авжеж, він красунчик, напевно Максим ніколи не чув від дівчини чи жінки слово "ні". Будь-яка дівчина була б рада почути від нього те ж, що почула я, й подумки вже двадцять раз вийшла за нього заміж. Проте в мені бурлять різні емоції, та, чесно кажучи, їх дещо забагато: радість, роздратування, зніяковіння, спантеличення, ніжність, а ще майже нестримне бажання продовжити те, на чому ми зупинилися вчора. Проте, попри те, що мені трохи полегшало від їжі та ліків, я досі не в найкращому стані, й це мене бісить.

Максим не відповідає, проте його усмішка та ніжний погляд не лишають жодних шансів моєму роздратуванню, й я відчуваю, як воно покидає мене, наче повітря повітряну кулю.

— Гаразд, ти мені дійсно подобаєшся. Але ти правий, якщо б ти зізнався мені тоді, я не впевнена, що зреагувала б так само, як зараз. Це місце та ця посада дуже довго були важливими для мене, мабуть вони й досі важливі... Проте я не можу залишитися.

Якийсь час Максим мовчки крутить у пальцях ложку, а потім питає: 

— Ти сказала, що це не через мене. Це правда?

Я суплюся, проте киваю.

Не знаю, чи радий він це чути, чи навпаки. Мабуть на його місці мені не сподобалася б будь-яка відповідь, проте це правда. Може це й трохи вплинуло на моє рішення, але головною причиною була Леся.

До речі, треба нарешті відповісти їй...

— Вибач, — кажу я, виймаючи з кишені телефон, — Я повинна відповісти подрузі, вона хвилюється.

Максим на це ніяк не реагує, тож я відкриваю діалог з Лесею, й на мене вивалюється ціла купа непрочитаних повідомлень. Перші були відправлені з самого ранку, ше до початку робочого дня:

Доброго ранку! Вітаю нового керівника відділу!

Не дозволяй їм дивитися на тебе зверху!

Гей, сподіваюся в тебе усе добре...

Деякий час після цього нових повідомлень не було, а потім, десь о дев'ятій годині, вона знову мені написала, й від того, що було у наступних повідомленнях, я почуваюся найгіршою подругою у світі.

Не відриваючи погляду від телефону, я піднімаюся з-за столу, й Максим з подивом дивиться на мене.

— Щось сталося? — стурбовано питає він.

— Мені треба їхати до неї, до лікарні. Її мати вже два роки хворіє, й сьогодні зранку їй стало гірше. Вона в реанімації, й лікарі не впевнені, що вона протримається до ранку. З температурою чи без я повинна бути поруч.

Я знову відкриваю діалог з Лесею, та на шляху до кімнати набираю повідомлення:

Їду до тебе.

Там я відкриваю шафу, й починаю переодягатися, навіть не переймаючись тим, що Максим може піти слідом. Й, авжеж, він заходить до кімнати саме тоді, коли я стою в одному бюстгалтері.

— Вибач, — зупинившись, він відвертається, — Я хотів сказати, що відвезу тебе. Ти досі не у тому стані, щоб їхати сама.

В першу мить я дійсно збираюся відмовитися, проте Максим дивиться на мене з такою рішучістю, що врешті-решт я киваю.

Так швидко я ще ніколи не збиралася. Усього за декілька хвилин я вже готова, й зачиняю двері на ключ, а потім ми з Максимом прямуємо до його автівки, та я називаю йому адресу.

Коли ми їдемо, на вулиці загораються перші ліхтарі, на місто наповзають сутінки.

Увесь шлях я думаю про те, що Леся там зовсім одна з самого ранку, а я не відповіла на жодне її повідомлення.

Трясця!

Мені здається, що мене зараз знудить. Серце калатає, долоні пітніють, й в мене знов починає гудіти голова. Щоб хоч якось заспокоїтися, я дивлюся у вікно, сподіваючись, що в нас вийде дістатися лікарні якомога скоріше.

— Це не твоя провина, — раптом каже Максим.