РОЗДІЛ 28

Найменше, чого я хочу зараз — це виповзати з-під ковдри, та йти відчиняти комусь двері. Особливо враховуючи те, що вчора мені не вистачило сил навіть на те, щоб одягтися, тож під ковдрою на мені нічого немає. Проте той, хто прийшов, продовжує наполегливо дзвонити й стукати у двері, й мені доводиться вилізти з ліжка, обмотавшись ковдрою як халатом.

Якби я знала, що побачу на порозі Максима, я б, мабуть, змусила себе одітися, або зробила б вигляд, що мене немає вдома. Але мені так погано, що я навіть думати не можу, й я відчиняю двері, навіть не подивившись у вічко.

Ми застигаємо, здивовано дивлячись один на одного, а потім Максим ніби розуміє, що під ковдрою на мені нічого немає, й перший ховає погляд.

— Вибач. Ти не прийшла віддати заяву, а потім мені подзвонила твоя подруга, й розповіла, що ти з самого ранку не відповідаєш на дзвінки, тож я прийшов перевірити. З тобою усе гаразд?

Трясця! Якого біса Леся робить? Не треба було дзвонити їй з його телефону. Цієї ситуації ніколи б не сталося, якщо б в неї не було його номеру. 

Звісно, я могла б збрехати. Могла б сказати, що зі мною усе гаразд, й йому нема чого хвилюватися. Якби не охрипла, майже втративши голос.

— Я трохи захворіла, проте це дрібниці. Не зважай, — хрипко промовляю я, — Я віддам тобі заяву трохи пізніше.

В нього немає жодних причин лишатися. Це лише мої проблеми. Проте він не йде, ще й супиться, а потім раптом торкається долонею мого лоба. Його очі темнішають, а губи міцно стискаються, коли він робить крок уперед.

— Ти палаєш, — каже він, й це звучить як звинувачення.

— Я пізніше вип’ю ліки, — відказую я, приховавши те, що їх ще треба купити, а виповзати з хати я точно не готова. Від однієї думки про це моя голова починає кипіти.

Ні, тільки не сьогодні.

Можливо пізніше Леся зможе до мене приїхати, й привезе щось, від чого я почну почуватися краще.

Максим дивиться на мене так, наче чує мої думки, й йому це не подобається.

— Ні. Так не піде, — він хитає головою, — Коли я був тут минулого разу, в тебе навіть парацетамолу не було, вже не кажучі про їжу. Ти їла взагалі?

— Ні, — тихо кажу я, й Максим важко зітхає.

— Почекай трохи, добре? Я скоро повернуся.

Він йде, не дочікуючись відповіді, а я зачиняю двері, притуляюся скронею до стіни, й ненадовго прикриваю очі.

Мабуть варто піти та одягтися, поки Максим не повернувся. Так, так і зроблю.

На шляху до шафи мене трохи хитає, проте я все ж таки дістаюся її, й, спираючись на неї, одягаю білизну, й починаю шукати одяг. Перебираю майже половину шафи, й врешті-решт зупиняюся на чорних лосинах, й сірій футболці з рожевим пончиком.

Я ледь встигаю привести у порядок волосся, коли знов чую стукіт у двері. Це повернувся Максим.

Коли я відчиняю двері, бачу у нього в руках великий пакет з місцевого супермаркету. Він розувається біля порогу, й відносить його на кухню. Я чую, як Максим розбирає продукти, відкриває та зачиняє холодильник, вмикає чайник, й грюкає посудом.

Мабуть від високої температури в мене почалися галюцинації.

Позіхаючи, я повертаюся у кімнату, й сідаю на ліжко. Я вже геть забула, що на мене чекають двадцять непрочитаних повідомлень від Лесі, тому навіть не торкаюся телефону, й закриваю очі, проте не встигаю задрімати, як Максим входить до кімнати, й ставить на шухляду поряд з ліжком філіжанку з ароматним чаєм, та тарілку з пиріжками.

— Мені потрібен деякий час, щоб приготувати їжу, тож я вирішив взяти трохи, щоб ти могла поїсти зараз. Ліки не слід приймати на пустий шлунок.

З цими словами він виймає з карману коробку з пігулками, й лишає її біля філіжанки. Він вже збирається йти, коли я його зупиняю.

— Чому ти це робиш? — здивовано питаю я, — Я навіть більше не твоя підлегла…

На мить Максим наче застигає, дивлячись на мене, а потім питає:

— Ти справді не розумієш?

Я мовчки дивлюсь на нього, чекаючи на відповідь, й він вкотре зітхає, сідаючи поряд зі мною.

Його погляд ковзає моїм тілом та обличчям. Коли вони зупиняються на пончику, його кутики губ тремтять від сміху, а потім Максим дивиться мені просто в очі, й проводить пальцями по щоці, прибираючи пасмо з обличчя.

Я затамовую подих, мені снову стає жарко, наче температура кімнати піднялася на декілька градусів.

Мабуть справа у тому, що я себе погано почуваю, чи у тому, що я досі не до кінця отямилася, проте, коли він нахиляється до мене, майже торкаючись губами моїх губ, я знаходжу у собі сили сказати те, що за інших умов не сказала б:

— Я гадала ти шкодуєш про те, що зробив вчора.

Сама не вірю, що дійсно сказала йому це, проте що зроблено те зроблено.

Якусь мить Максим мовчить, й мені здається, що я не почую відповіді, проте він відповів.

— Так. Шкодую, — зітхає він, й я відводжу погляд.

І чого я чекала? Я ж знала, що це правда. Хіба в іншому разі він би відштовхнув мене?