РОЗДІЛ 27

Цікаво, наскільки може змінитися настрій в залежності від людини, яка знаходиться поряд, і думок, які вирують у твоїй голові. Як одне слово може вплинути на їх напрям, наче перемикач для колій.

Мені досі сумно й ніяково від того, що сталося вчора, проте мені набагато легше.

— Мої почуття не мають значення, поки він на них не відповідає, — нарешті промовляю я, а потім беру шматочок піци й роблю перший укус, примружуючи очі від задоволення.

Не знала, що тут готовлять таку смачну піцу…

— А хіба він не відповідає? — Нік вигинає брову, наче сумнівається у цьому.

— Чому ти питаєш? — здивовано питаю я, проте він лише відмахується.

— В мене склалося інше враження… Ну той що? Що сталося між вами?

— Звідки ти знаєш, що щось сталося? — я чекаю на відповідь, але Нік мовчить, і, зітхнувши, я здаюся: — Ну гаразд… Він поцілував мене, але потім раптом зупинився. Мені здається він шкодує про те, що зробив це.

— Не впевнений, що це так, — Нік робить ковток какао, а я хитаю головою.

— Ти не бачив як це було… У понеділок я маю віддати йому заяву на звільнення, а я навіть думати про зустріч із ним не можу. Що мені робити?

— Теоретично ти можеш попросити когось передати йому заяву, проте, гадаю, вам краще поговорити. Ти не можеш бути впевнена у тому, що він відчуває, поки ви не зробите цього.

Я розумію, що він має рацію, до того ж я все одно не зможу ховатися від нього вічно, але не впевнена, що хочу знати відповідь на це питання.

Нік наче відчуває, що я більше не хочу говорити на цю тему, й не чіпляє її. Залишок часу ми просто жартуємо та обговорюємо усілякі дрібниці, а потім настає час їхати додому, й мені трошки сумно, що цей вечір так швидко скінчився.

Торгівельний центр потрохи пустішає, ніби засинає. Фудкорт закривається, інші магазини також. Опускаються ришітки та ролети, один за іншим загораються червоні вогники сигналізацій. Працівники збираються додому.

— Вже пізно, — каже Нік, коли ми проходимо повз двері головного входу. Вулиця зустрічає нас темрявою та нічною прохолодою, проте дощу більше немає. Він скінчився, хмари місцями розвіялися, й повз них проглядають зорі. Вони, як і вуличні вогні, відблискують у калюжах, від чого вулиці здаються ще світлішими, — Я викличу тобі таксі.

— Це не обов'язково, я можу дістатися на метро, — невпевнено кажу я. Проте Ніку ця ідея не подобається.

— Ні, тобі краще не бродити вулицями одній у такий час. Будь ласка, не сперечайся. Мені так буде спокійніше. Якщо, звісно, ти не хочеш, щоб я проводив тебе до квартири.

Він каже це без будь-якого натяку, лише ставить мене перед вибором, але я обираю перше. Не тому, що не довіряю йому, просто не хочу обтяжувати його.

— Гаразд, я поїду на таксі. Але я віддам тобі куртку. У машині в ній не буде потреби. До того ж, я не хочу щоб ти захворів.

— Ну о-о-от! А я так сподівався, що захворію, й ти будеш провідувати мене, й готувати мені істи… — жартівливо промовляє він, й я легенько стукаю долонею його у плече. А потім додаю:

— Дякую, за сьогодні. За куртку, за підтримку… За усе.

Я дійсно вдячна йому. Якби не він, цей день був би просто жахливим. Я б осоромилася на увесь офіс, продемонструвавши свою білизну, а залишок вечора переймалася б тим, що майбутні колеги мене ненавидять.

— Це дрібниці, — вкотре повторює Нік, але я з ним не згодна.

Якби тільки я могла закохатися у нього… Впевнена, усе було б набагато простіше. Скоріше за все я була б щасливою. Проте почуття — не те, що може змінити свій курс по твоєму бажанню. Вони як ріка з непередбачуваною течією: ніколи не знаєш куди вона тебе заведе.

Коли я сідаю у таксі, Нік досі стоїть перед торгівельним центром, тримаючи у руках куртку, й махає мені рукою. А я дивлюся на нього у вікно до тих пір, поки машина не завертає за ріг.

Увесь шлях до самого будинку я дивлюся у вікно. Мені завжди подобався нічний Харків, з його яскравими вогнями й людьми. У ньому було щось чарівне. Щось, що назавжди лишається у серці.

Коли машина нарешті зупиняється біля під'їзду, я підходжу до нього й згадую про те, що мій ключ від домофону зламаний, а новий я досі не встигла замовити.

Найгірше у цьому те, що у такий час тут проходить не так багато людей, тож чекати, поки хтось відкриє двері, можна годинами. Але єдиний, хто може допомогти мені потрапити у під'їзд, водночас й той, кому я дзвонити не хочу.

Зітхнувши, я спираюся спиною на стіну біля дверей під’їзду, обіймаю себе за плечі, й дивлюся у небо. Без куртки Ніка я швидко змерзаю, проте не шкодую, що віддала її. Якби він захворів через мене, я б почувалася ще гірше.

Я знаю, що це нерозумно. Що мені слід запхати сумніви якнайдалі й набрати номер квартири Макса, або написати йому повідомлення, але попри це я продовжую стояти, чекаючи бог зна на що, як раптом чую неподалік чиїсь кроки, а потім здивований голос:

— Уля? Ти чого тут? — я переводжу погляд, й бачу Максима. На ньому спортивні штани, біла футболка та кросівки. Судячи з усього, він щойно з пробіжки.

Дідько, я й забула, що він бігає!