РОЗДІЛ 26

Хто їздив харківським метро, той знає, що там не дуже сприятливі умови для розмови. У вагонах під час руху погано чутно навіть того, хто сидить поруч, а щоб поговорити по телефону, та чути співрозмовника, треба використовувати навушники. Тож до кінцевої зупинки ми з Ніком майже не розмовляємо, а потім він питає:

— Тобі далеко? Може тебе провести?

Йдучи сходами, я чую шум дощу, й повільно хитаю головою. Здається почалася справжня злива.

— Ти без парасольки, тож краще не треба. Не хвилюйся, зі мною усе буде гаразд. Офіс моїх батьків зовсім близько.

Нік посміхається, а потім задумливо дивиться на мене, знімає свою шкіряну куртку й одягає її мені на плечі. Вочевидь вона мені завелика, проте суха усередині, й тепла. А ще вона ввібрала аромат його одеколону, схожий на суміш прянощів і шоколаду, й я мимоволі порівнюю його з запахом Максима.

— Ось, так набагато краще, — каже він, поправляючи її, й я помічаю, як на його щоці від посмішки з’являється маленька ямочка. На Ніку лишається лише чорна футболка.

— Стривай… Нік! А як же ти? Я так не можу… — розгублено відповідаю я, червоніючи, проте він нічого не хоче чути.

— По-перше, там не так холодно, а по-друге, як ти сама помітила, йде дощ, а на тобі лише біла сорочка. Сумніваюся, що ти прагнеш продемонструвати майбутнім колегам свою білизну через впертість у перший день.

Коли до мене нарешті доходить те, про що він говорить, я червонію від вух до самих п’ят, інстинктивно вчіплююся пальцями у куртку, й ковтаю, а його посмішка ширшає. Блакитні очі хлопця блищать, наче сміються.

— От і добре, — пошепки каже він, ховаючи руки у кармани сірих потертих джинсів.

— Дякую! Я її обов’язково поверну! — обіцяю я.

— Буду чекати, — Нік весело підморгує мені, й, кинувши черговий погляд на годинник на телефоні, я вибігаю в дощ. Він такий густий, що моє волосся миттєво промокає, але завдяки куртці мені майже не холодно.

Я біжу, намагаючись оминати калюжі на асфальті, проте, як часто буває у таку погоду, на моєму шляху з’являється така, яку я не можу обійти, не потрапивши у багнюку. Тому я розбігаюся, й, поки ніхто не бачить, перестрибаю через неї, як колись у дитинстві. У ту мить мені здається, наче я вмію літати. А потім я підсковзуюся та ледь не влітаю у багнюку, якимось дивом втримавши рівновагу.

Так, завдяки Ніку, мені вдається дістатися офісу з сухою сорочкою. Проте те, що я заявилася до офісу у чоловічій куртці, не лишається без уваги батьків.

— Не пам’ятаю в тебе такої куртки, — каже мати, хитро примружуючись, поки я п’ю каву. Вона дала розпорядження своїй помічниці, щоб її принесли, щойно я прийшла, — В тебе нарешті з’явився хлопець?

Варто їй це запитати, як я ледь не вдавлююся кавою, й беру зі столу серветку, щоб промокнути губи.

— Мамо! — червоніючи вигукую я, проте вона лише відмахується.

— Ну що “мамо”? Що “мамо”? Я вже майже двадцять п’ять років мати, а могла б вже бути й бабусею! Скільки мені ще чекати, доки ти знайдеш собі чоловіка?

— Ти так кажеш, наче це те ж саме, що сходити до магазину… — бурчу я, відводячи погляд.

— З таким настроєм звісно, що ні! Тож ви не зустрічаєтеся? — вона зітхає, в її голосі чутно розчарування, й це мене дратує. Особливо згадуючи вчорашній поцілунок, й те, чим він закінчився.

— Ні. Ми лише друзі, — відповідаю я, й намагаюся змінити тему: — Може нарешті перейдемо до діла? Мені здавалося ви з батьком хотіли щоб я розібралася із тим, як тут усе влаштовано, перш ніж почати...

Я бачу, що вона не задоволена цим, проте мати більше не повертається до цієї теми, й наступні декілька годин я знайомлюся з працівниками різних відділів, офісом та своїм майбутнім робочим місцем.

Колектив здається непоганим, проте мені трохи не вистачає Ліни й Дмитра. Мабуть я до них занадто звикла. А ще мені якось ніяково через те, що я нічого не зробила, щоб отримати керівну посаду.

Звісно, в обличчя мені ніхто нічого не казав, проте я здогадувалася, що це багато кому не сподобається. Ніхто не любить, коли люди отримують щось просто так. Це несправедливо. Проте зараз в мене немає вибору. Інакше я не зможу допомогти Лесі. Тому я вдаю наче усе гаразд, наче не відчуваю на собі недоброзичливих та заздрісних поглядів, наче не чую, як вони пошепки обговорюють мене та мою посаду.

Це дрібниці. Це заради Лесі. Заради моєї подруги. Найкращої подруги.

Я повторюю це собі знову й знову, проте, коли випадково чую розмову двох жінок з відділу маркетинга, не витримую, й нарешті даю собі трохи поплакати.

— Ти її бачила? Тільки з’явилась тут, а вже ходить тут, наче цариця! — пирхає одна.

— Деяким неймовірно щастить. Хіба вона отримала б таку посаду, якщо б не була донькою володарів компанії? — відказує інша.

— Звісно ж ні! Такі, як вона, завжди отримують усе просто так. І ця курка буде керувати нашим відділом?

Після того, як вони йдуть, я чекаю ще декілька хвилин, а потім виходжу з кабінки й вмиваюся, намагаюся прибрати сліди сліз зі свого обличчя, а потім роблю глибокий подих, й натягую посмішку. Так, щоб жоден з тих, що мене побачать, не зрозумів що сталося, особливо мати. Не хочу, щоб вони втратили посаду через таку дурницю. Друзів мені це не додасть, проте ворогів — залюбки.