РОЗДІЛ 25

Після того, як я нарешті промовляю те, що збиралася, у кімнаті на деякий час панує тиша. Я дивлюся на Максима, намагаючись зрозуміти, що він відчуває, про що думає. Чи розчарован він моїм рішенням? Чи йому байдуже?

Моє серцебиття частішає, і це змушує мене зрозуміти, наскільки відповіді на ці запитання важливі для мене.

— Чому? — нарешті питає він. Його очі, немов глибокі озера, дивляться на мене, заглядають у душу, — Хіба ти не хотіла зайняти цю посаду?

— Так... — трохи розгублено відказую я, — Але дещо сталося, й я більше не можу там працювати. Вибач. Я дуже вдячна тобі за те, що ти надав мені таку можливість, проте в мене немає іншого вибору. Мені правда шкода...

Напевно це звучить жалюгідно, проте в мене немає для нього іншої відповіді. Зараз ні.

Я стурбовано стискаю краї футболки під столом, очікуючи його реакції. Розчарування, роздратованість, чи байдужість... Здається у цей момент я  готова до найгіршого. Але не до цього.

— Це якось пов'язано зі мною?

Питання Максима застає мене зненацька, й якусь мить я просто сиджу, намагаючись зрозуміти, чи я не очулася.

Я ковтаю, здається надто голосно, й хрипко відповідаю:

— Ні. Це сімейні справи.

Він дивиться на мене так, наче хоче зрозуміти, чи це правда, проте я не брешу. Принаймні майже.

Головною причиною мого рішення було бажання допомогти Лесі, проте десь там, так глибоко, як тільки собі можна уявити, я не могла не думати про те, що він більше не буде моїм босом.

Врешті-решт, він киває, наче відповідь його влаштовує, й підводиться з-за столу.

— Гаразд. У вівторок я буду чекати на своєму столі заяву про звільнення, й на протязі тижня ти отримаєш решту платні.

Він не розпитує мене, не намагається переконати, й мабуть від цього повинно  бути легше, проте усе, що я відчуваю — це якесь гірке спустошення з присмаком розчарування.

Ну а на що ти очікувала? Що він буде вмовляти тебе залишились? Що якось дасть зрозуміти, що йому не байдуже?

Чи не дурепа?

Максим збирається йти, а мені як ніколи хочеться, щоб він залишився зі мною. Проте я просто стою та дивлюся на те, як він взувається.

Ну от і все. Зараз він піде, у вівторок я принесу йому цю кляту заяву, й після цього нам буде необов'язково бачитись чи спілкуватися. Усе скінчиться так і не почавшись.

— Вибач, — тремтячим голосом повторюю я, ховаючи погляд. Я боюся того, що він може побачити у моїх очах, зрозуміти, що я відчуваю, і просто піти, зникнувши за дверима. 

Проте Максим не йде. Я добре бачу це, бо дивлюся на його чорні кросівки з білими підошвами. А потім він робить крок до мене, й я мимоволі здіймаю очі.

Поряд з ним я здаються маленькою. Він нависає наді мною, немов скеля з темними очима, й питає:

— Чому ти вибачаєшся?

Максим торкається пальцями моєї щоки. Легенько, майже невідчутно, наче шкіру лоскоче повітря. А потім нахиляється ближче, й торкається моїх губ своїми.

На мить я наче застигаю, як громом вражена, а потім опускаю вії, й обіймаю його за шию, притискаюся ближче. Його руки лягають мені на спину, й повільно ковзають нею, перетворюючи мою кров на полум'я. Моє серце колотає, наче скажене, й я повністю втрачаю себе, розчиняюся у почуттях.

Спочатку його поцілунок ніжний, наче дотик пелюстки. Як перший крок на тонкому канаті. Наче він боїться, що я його відштовхну, й назавжди зачиню за ним двері. Але, коли я починаю відповідати на нього, Максим поглиблює його, і ніжність змінюється пристрастю: бурхливою і непокірною, як ріка.

Це лише поцілунок, проте він здається чимось більшим. Чимось особливим. Усі сумніви і страхи випаровуються, не лишаючи після себе жодних перешкод. І це здається таким правильним, наче саме так повинно бути. Наче усе це повинно було статися з самого початку.

Єдиний подих на двох, єдиний стукіт серця…

Відчувати його запах, наче найкращий запах у світі, його тепло…

Дідько, як же приємно!

У якусь мить з моїх грудей виривається звук, трохи схожий на муркіт, й ми опиняємося біля стіни. Проте він не втискає мене у неї, як часто буває у кіно, а ніжно підтримує, й мені здається, що ми можемо піти далі. Зараз, поки ми не отямилися від поцілунку, поки наші погляди затуманені від пристрасті.

Ми можемо зробити це зараз, навіть якщо пошкодуємо після.

Проте, коли моя рука ковзає під його футболку, Максим зупиняється.

Коли він завмирає у сантиметрі від моїх губ, я досі важко дихаю, й деякий час не розумію що сталося. Розчервоніла і скуйовджена, я дивлюсь на нього затуманеним поглядом майже хвилину, а потім сахаюся від хлопця.

Він нічого не каже, проте я навіть без слів розумію, що це відмова.

Я багато чого відчуваю у цю мить: розчарування, зніяковіння,  гнів на нього і на себе, сором. Але найгірше у всьому цьому те, що це моя квартира, й я не можу просто взяти та втекти від нього, від почуттів. Усе, що мені лишається — стояти навпроти та чекати, поки він піде, й лишить мене обмірковувати те, що сталося.