РОЗДІЛ 24

— Ти маєш рацію, я тебе вб’ю, — промовляє Леся, щойно дізнається про мій план.

Ні, я не розповіла їй, не встигла. Вона почула мою розмову з батьком у сусідній кімнаті.

— Ти не можеш просто взяти й відмовитися від своєї мрії лише тому, що в мене проблеми! — гарчить вона, ледве стримуючись, проте я навіть не думаю відступати так легко. Врешті-решт я знала, що вона буде проти.

— Ще й як можу, — відказую я, — Хіба ти не зробила б для мене те ж саме?

Зітхнувши, вона відводить погляд. На якусь мить у кімнаті панує тиша, а потім Леся повільно хитає головою:

— Це зовсім інше. Я не працювала заради своєї мрії декілька років. Ти приклала заради цього занадто багато зусиль, щоб отак піти. Це того не варте…

— Тобто, якщо б ти була на моєму місці, просто стояла б осторонь? — насуплено питаю я, славши руки на грудях.

— Я цього не казала… — розгублено відказує вона, — Але…

— Тоді не чекай від мене цього, — перебиваю її я, — Я не дозволю твоєму батьку маніпулювати тобою за допомогою грошей. Якщо так хочеш — колись повернеш мені гроші, але зараз навіть не проси мене чинити інакше.

Леся важко зітхає, розуміючи, що я нізащо не відмовлюся від задуманого. У її очах змішується цілий ворох почуттів: від подяки та зніяковіння до провини й суму.

— Ти справді підеш на це заради мене? — її голос тремтить, коли вона питає: — Але що ти скажеш Максиму?

Я прикушую губу й відводжу погляд. Це ще одна неприємна річ, яку мені потрібно зробити.

Напевно він буде розчарований мною. Максим надав мені можливість, від якої я збираюся відмовитися.

— Я обіцяла йому статтю, й не можу його підвести, тож я напишу її, а після — звільнюся, — нарешті відказую я, їй, й посміхаюся, — Я вже написала батьку. Ти б знала як він зрадів.

Це правда. Щойно він переглянув повідомлення, як подзвонив мені, й почав казати, що завжди знав, що я одумаюся, й зрозумію, що лише марнувала час у цій редакції, та ще багато іншого. Звісно, мені було не дуже приємно це чути, але набагато важливіше те, що він погодився надати мені аванс, та навіть не спитав навіщо.

Деякий час Леся мовчить, дивлячись у підлогу, а потім відповідає:

— Добре, але я знайду спосіб заробляти достатньо грошей, й поверну  тобі усе до останньої копійки. Обіцяю.

Звісно, я б допомогла їй, навіть якщо знала б, що вона цього ніколи не зробить, проте нічого не сказала, бо розуміла, що Лесі й без того важко прийняти мою допомогу.

Пізніше, коли вона повертається додому, я знаходжу візитку Ніка, й дзвоню йому. Майже хвилину з того боку чутно лише гудки, й я трохи починаю тремтіти від хвилювання. А що як він не впізнає мене? Що як не погодиться на інтерв’ю?

Звісно, незабаром я збираюся піти з редакції, проте це все одно мене хвилює. Я кажу собі, що це від почуття подяки. Що Максим допоміг мені, й я не можу піти, не віддячивши йому. Але це не уся правда.

Нехай це буде моя перша й остання стаття, але я хочу, щоб вона була найкращою. Я хочу довести собі, що можу це зробити.

Коли гудки припинилися, й я почула знайомий голос, то на мить розгубилася.

— Привіт, мабуть ти мене не пам’ятаєш. Ми познайомилися у готелі перед конференцією… — швидко промовляю я. Мабуть навіть надто швидко.

— Уля? — здивовано питає він, й я вражено кліпаю очима. Не очікувала, що він мене так швидко впізнає, — Так, привіт! Радий тебе чути! Ти вже у Харкові.

— Так! І, якщо ти не зайнятий, я хотіла б зустрітися…

Ми домовилися про зустріч у кав’ярні неподалік від центру. Декілька разів я навіть проходила повз неї, проте жодного разу не заходила в середину.

Там виявилося доволі мило: у залі стояли ряди квадратних столів з плетеними кріслами, столи були прикрашені білими скатертинами, й скляними вазами з сухоцвітом. Тихо грала приємна музика, а з вікон лилося сонячне проміння.

Нік вже чекає на мене за одним із столиків. Навпроти нього стоїть філіжанка із кавою.

Побачивши мене, він посміхається, й підводиться, відсовуючи для мене крісло.

— Привіт! Ти снідала? Тут дуже гарні сніданки.

Насправді ні. Щойно Леся пішла, як в мене вимкнули світло, тож я собі навіть чаю зробити не змогла. Проте я так хвилююся, що навряд чи зможу з’їсти хоч щось.

— Я радий, що ти мені подзвонила. В мене якраз з’явився вихідний. Якби не ти, мені довелося б їхати на нудну зустріч з батьком та його коханкою.

Офіціант приносить мені каву, та лишає нас наодинці.

— Тож… Чим я можу тобі допомогти? — питає Нік, підпираючи руками підборіддя, — По телефону мені здалося, що ти чимось стурбована. І, бачу, не помилився.

Перш ніж відповісти, я роблю ковток кави та промакую губи серветкою.

Ну ось і все. Зараз він або погодиться, або відмовить, та ми більше не зустрінемося.

Набираючи у легені повітря, я наважуюсь, та відповідаю:

— Сподіваюся моє прохання тебе не образить… Але мені дійсно потрібна твоя допомога.