РОЗДІЛ 23

Кажуть шлях до серця чоловіка пролягає повз його шлунок? Це ви ще не бачили як їдять дівчата! 

Поки я спала, Максим приготував мені курячий бульйон з лапшою, зеленню та вареним яйцем, грінки з паштетом, та каву. Та, що найголовніше, усе не тільки виглядало, але й було таким смачним, що я ледь не кинулася на нього.

Я навіть не встигла зрозуміти, як з’їла геть усе, й, подякувавши, стала пильно дивитися на нього.

— Що? — питає він з посмішкою.

— Тільки не зрозумій мене неправильно, але взагалі є хоча б щось, що ти не вмієш? Присягаюся, якби ти був книжковим персонажем, наприкінці історії виявилося б, що ти і є той самий маніяк, який раз на місяць влаштовує різанину.

На мить я хвилююся, що мій жарт його образив, але Максим сміється.

— Ну авжеж, я ж звичайна людина. В усіх нас є переваги й недоліки.

— І у чому ти поганий?

Насправді я дуже хочу знати, але роблю вигляд, наче це не так, а він наче бачить мене наскрізь. Читає, як відкриту книгу.

— Гаразд, я скажу тобі, але це таємниця, — його очі хитро виблискують, як у юнака, а на губах грає весела посмішка, — Готова?

Я киваю, й він нахиляється до мене ближче, так, що я відчуваю нотки його гелю для душа: трохи пряні та солодкі, й мені доводиться зібрати усю волю в кулак, щоб приховати те, наскільки мені це подобається, й шепоче, опікаючи подихом мені вухо:

— Насправді я… Дуже погано співаю.

Після почутого я здивовано кліпаю очима.

— Ти що, смієшся з мене? — питаю я, але він хитає головою.

— Ні, це правда. Мене навіть віддали у музичну школу у вісім років. Мабуть мати вважала, що це буде корисно. Проте усі викладачі казали, що в мене немає слуху. Напевно я був для них справжнісеньким жахом.

— Та ну… — сміючись відмахуюся я, й ховаю посмішку за філіжанкою з кавою. Не знаю, що саме я очікувала почути, проте точно не це.

— Тепер твоя черга, — каже Максим, підпираючи голову рукою. Я здіймаю брову, наче запитую, й він додає: — У чому погана ти?

Я сумно усміхаюся, й відставляю філіжанку у сторону.

— Якби я почала про це розповідати, тобі б довелося слухати про це до самого світанку. Таке будь-кому набридне…

Мабуть це справедливо, все ж таки я перша спитала у нього про це, проте я вже не пам’ятаю, коли останнього разу розмовляла з кимось на подібну тему. Як і багато інших людей, я намагалася демонструвати людям свої найкращі сторони, особливо у навчанні й роботі, й приховувати слабкі.

— І все ж таки?

Зітхнувши, я відводжу погляд, й знервовано вистукую пальцями по поверхні філіжанки, підбираючи слова, а потім відповідаю:

— Я доволі часто потрапляю в усілякі халепи.

Я не кажу, що мені хронічно не щастить, боюся, що він буде сміятися з мене, як інколи сміються Ліна та Дмитро. Я знаю, що вони це не зі зла, проте інколи мене це ображає. Гадаю це не те, що можна зрозуміти, коли це трапляється з кимось іншим.

На щастя, Максим не сміється. Навпаки, він виглядає задумливим. Напевно пригадує усі ситуації, свідком яких він став, й про що я встигла йому розповісти.

— Так, гадаю ти опиняєшся в них частіше за будь-кого, кого я знаю, — врешті-решт відказує Максим, — Проте це не твоя провина. Хіба ні?

Не розумію чому, але його слова змушують мене червоніти.

— Можливо, — відказую я, знизуючи плечима. Я не кажу, що чую інакші слова майже кожного разу під час розмови з батьками, — Але ти також не винен, що музика — це не твоє.

Він підіймає філіжанку, немов келих, й промовляє:

— За недоліки?

Я посміхаюся, й легенько торкаюся своєю філіжанкою його філіжанки, підтримуючи тост хлопця.

— За недоліки.

Ми сидимо за столом ще деякий час, поки за вікном не починає темніти, й врешті-решт я кажу:

— Дякую тобі… За усе. Особливо за сьогодні. Наступного разу, якщо тобі стане зле, обіцяю теж попіклуватися про тебе. Звичайно, якщо це тобі буде потрібно.

Я хвилююся, що він може сприйняти це як нав'язливість, особливо після мого запитання про Оксану. Здається ще трохи, й мої почуття стануть очевидними для нього. І що робити тоді? Жартувати, й брехати, що це неправда?

Проте мої хвилювання виявляються даремними.

— Не переймайся. Я радий, що тобі стало краще, — з посмішкою відповідає Максим, — Хоча можливо тобі краще взяти додатковий вихідний у понеділок…

Варто йому про це сказати, як я починаю хитати головою.

— Ні! В нас залишилося не так багато часу. Інші журналісти з дня на день опублікують статті на тему минулої конференції. І, хоча я сподіваюся на додатковий матеріал, ми не можемо дозволити їм зробити це раніше за нас. Завтра вранці я зв’яжуся з Ніком, й домовлюся про інтерв’ю. Стаття буде готова у той же день, як ми зустрінемося.

На мить в його очах з’являється здивування, а потім він посміхається.