РОЗДІЛ 22

— Виглядаєш кепсько, — каже Леся, щойно побачивши мене.

— Красненько дякую, — бурчу я, обіймаючи подругу, та пропускаючи її у квартиру.

Чекаючи на Лесю, я почала розкладати речі, але в мене так боліла голова, що я пішла у душ, а десь у кімнаті так і залишився напіврозібраний чемодан із речами. Звісна річ, таблеток від голови в мене не було. Їжі теж майже не лишилося. Усе, що я знайшла у холодильнику — запліснівілий шматок сиру та цибулю. Нажаль, я не Шрек і не Буратіно, щоб нею перекушувати. А вилізти на вулицю за продуктами я так себе і не змусила.

Я завжди погано переносила спеку. Мені було достатньо провести на сонці декілька хвилин, щоб перегрітися, і це відбувалося частіше, ніж бажалося б. Навіть у дитинстві, коли ми з батьками відпочивали у Затоці, мені доводилося виходити або рано вранці, або вже ввечері, та брати із собою зонтик. Ніякі кепки та панамки не рятували.

Леся відразу зрозуміла, що сталося. Вона вже не уперше бачить мене у такому стані.

— Тобі варто переїхати до Лондона. Кажуть там постійно хмарно й йдуть дощі, — каже вона, сідаючи у крісло біля ноутбуку, поки я лягаю на ліжко, раскинувши руки, й примруживши очі.

— Дякую! — пирхаю я, — І як це мені у голову не прийшла така гарна ідея? Зачекай-но, тільки дістану свій мільйон гривень, й зателефоную у британське консульство!

— Злюко, — без образ відказує Леся, а потім додає: — Може варто поїхати за телефоном іншим разом? У твоєму стані це не дуже гарна ідея.

Вона має рацію, але я все одно хитаю головою, й водночас жалкую про це — кожен рух супроводжується болем, немов хтось вбиває цвяхи у мій щелеп.

— Я б залюбки, але не можу. Він потрібен мені для роботи. Та й мати, напевно, не у захваті від того, що не може мені подзвонити. Чим раніше я придбаю новий, тим краще.

Я бачу сумнів в очах Лесі, але врешті-решт вона погоджується.

— Гаразд, але я тебе попереджала. Коли будеш страждати ввечері, не забудь про це.

Я не сумніваюся, що так і буде. Хоча сподіваюся, що мені стане трохи краще, коли ми опинимося у метро. Там хоча б прохолодно. Але метро ще треба дістатися.

На щастя, я живу не так далеко від метро, й це дуже зручно, проте біля нього у цей час майже немає тіні. Принаймні з моєї сторони.

Важко дихаючи від спеки, та примружуючись від яскравого світла, я кидаю заздрісний погляд через дорогу, туди, де інший вхід до метро ховається у тіні критого ринку, й ми спускаємося сходами.

У метро мені тричі нещастить: спочатку я отримую по руці важкими скляними дверима, потім автомат для видачі квитків не хоче приймати жодну з моїх купюр. Леся пошепки називає мене бідосею, й купує мені квиток, але, коли я намагаюся пройти по ньому, його “з’їдає” турнікет, й не пропускає мене.

Добре, що це бачила вартова, та пропустила мене.

— Іноді я дивуюся тому як часто ти влипаєш в халепи, — промовляє Леся, затягуючи мене у вагон за мить до того, як двері зачиняються.

— Тільки іноді? — питаю я, та відповіді вже не чую — у вагоні надто гучно, й треба кричати, щоб почути один одного.

Ми виходимо на третій зупинці, й підіймаємося угору на ескалаторі. Я радію, бо стрибати сходами зараз точно не в змозі.

За телефоном ми йдемо у той самий торгівельний центр, де збиралися зустрітися, щоб “раптово” зустрітися з тим хлопцем, що подобався Лесі. Саме тут я уперше зустрілася з Максимом…

Так, щось я знову не про те думаю.

Хоча, відверто кажучи, це диво, що я взагалі можу думати у такому стані. Голова так болить, що мене навіть трохи нудить.

Тільки б не на підлогу… Тоді я здохну не від болю, а від сорому. Одне добре — хоча б мучитися більше не буду.

— Ти виглядаєш так, немов зараз впадеш, — занепокоєно промовляє Леся, й я мичу щось віддалено схоже на “угу”.

Якби я була вдома, то залюбки б впала на ліжко й не піднімалася, аж поки мені не стане краще. Але щось мені підказує, що лягти прямо зараз посеред торгівельного центру — не дуже гарна ідея.

Загалом нашу прогулянку можна було б назвати непоганою, якщо не враховувати, що мене тричі ледь не знудило, а у магазині з технікою я ледве не збила велику плазму зі стіни.

Телефон взяла найдешевший з тих, що задовільняв мої потреби, з розстрочкою на три місяця. Можна було б і на шість, але я не була впевнена, що він в мене так довго проживе.

— Вітаю з придбанням, — з посмішкою каже Леся, а потім якось винувато додає: — Вибач, батько раптово подзвонив, мені треба їхати до них. Ти ж знаєш, якщо проігнорую, він мене у спокої не залишить.

Так, її відносини із батьком не назвати приємними. Леся не дуже любить говорити про це, проте навіть того єдиного разу, що я бачила їх разом, було достатньо, щоб зробити висновки.

Пам’ятаю, він на неї тоді дуже кричав, і Леся була як ніколи засмучена, навіть плакала. Це було якось пов’язано із її мачухою, але подробиць я не знаю. Хоча ми й найліпші подруги, є теми, які ми не чіпаємо.

— Дрібниці, — відказую я, — З тобою усе буде гаразд?

Вона посміхалась, проте її очі казали, що ця їх зустріч не буде приємною.