РОЗДІЛ 21

Ді-і-ідько… Усе, це кінець! Тепер мене точно звільнять!

Як я могла задрімати просто тут? Ще й на ліжку боса!

Погані думки проносяться у моїй голові одна за іншою, я чекаю коли Максим скаже, що у понеділок я можу не приходити, але він мовчить, від чого я нервую тільки більше.

Та скажи ти вже що небудь!

— Заспокойся. Ти пропустила не більше, ніж усі інші, — нарешті відказує він, й я здивовано кліпаю очима.

— Як це? Ти ж не хочеш мені сказати, що інші журналісти також проспали конференцію?

Ні, це звучить як якась маячня…

— Я чув, що в них стався неприємний інцидент з кимось із нашіх конкурентів, й вони вирішили закрити останній етап конференції від преси. Я дізнався про це за двадцять хвилин до початку, тож вирішив не будити тебе.

Від його слів я відчуваю водночас полегшення й збентеження.

— Як бути зі статтею? — тихо питаю я. Звичайно, того матеріалу, що ми зібрали, достатньо, щоб написати її, але, враховуючи те, що нас не було на третьому етапі, вона буде неповною…

— Доведеться працювати із тим, що є. Хіба що ти не знайома з кимось, хто може надати нам більше матеріалу.

Напевно Максим каже це просто так, нічого від мене не очікуючи, але я ледь не підстрибую від нетерплячки. Адже я знаю декого, хто може допомогти! Звісно, якщо він погодиться.

— Насправді я познайомилася з молодшим сценаристом, він також з Харкова, й в мене є його візитка. Якщо схвалиш, я спробую домовитися про ексклюзивне інтерв'ю, — швидко промовляю я, радіючи, що все ж таки знайшла вихід з ситуації, чи принаймні сподівалася на це.

Максим примружується, пильно дивлячись на мене, а потім киває.

— Гаразд, якщо зможеш домовитися, й здобути ексклюзивний матеріал, можеш вважати, що посада редактора твоя.

Матінко, я що сплю?..

Моя усмішка ширшає, а я така рада, що хочу розцілувати його, але стримуюся, й лише вдячно киваю.

Невже це насправді? Невже згода Ніка — єдине, що відділяє мене від бажаної посади?

Я розумію, що він може не погодитися, що Нік може відмовити мені, але прямо зараз просто не можу не радіти. Залишки сну зникли, як сніг навесні, й лише пізній час стримував мене, щоб не побігти до номеру хлопця просто зараз.

Шкода, що я не прокинулася раніше!

Вже зранку ми поїдемо на вокзал, телефону в мене поки що немає, тож зв’язатися з ним я зможу лише у Харкові, коли дістануся ноутбуку, й гадки не маю, як цього дочекатися.

Я почуваюся наче дитина вдень перед новим роком, яка вже знайшла подарунок під ялинкою, й не може дочекатися, коли його можна буде відкрити.

Тільки б він погодився!

З ночі до самого ранку я тільки й думаю про це. Про те, як вмовити його, про запитання, які хочу задати під час інтерв’ю. Я не можу спати, тож вмикаю світло у вітальній, та записую їх у блокнот. Викреслюю зайве, переінакшую, та додаю нові.

Мабуть мені було варто відпочити, врешті-решт до початку робочого тижня залишилося не так багато часу, й в мене знов буде купа роботи, але я просто не могла всидіти на місці. Це було сильніше за мене.

Десь за дві години до потягу я збираю усі речі, знову приймаю душ та переодягаюся, а потім Максим викликає таксі.

Вже у машині, їдучи містом, я шкодую, що встигла подивитися так мало місць, але часу вже не лишилося, тож ми прямуємо до вокзалу.

До потягу лишається ще приблизно година, тож ми йдемо до найближчого магазину, й купуємо воду та трохи їжі в дорогу. Звісно, ми такі не одні, тож до кас вистраюється довга черга.

Чекаючи на потяг, я дістаю з сумки блокнот, та від нудьги почитаю малювати у ньому. Художник з мене, напевно, не дуже гарний, й малюнки більше нагадують карарулі. Принаймні я дуже сумніваюся, що хтось впізнає у цьому мого улюбленого корейського актора з дорами про куміхо, але цього все одно ніхто не бачить, тож я продовжую марнувати сторінки блокноту, й недовго думаючи домальовую біля нього лисицю.

Десь за десять хвилин прибуває потяг, й ми прямуємо до свого вагону разом з іншими пасажирами. Я займаю своє місце біла вікна, й Максим сідає навпроти. В нашому купе знову крім нас нікого, але я навіть не встигаю замислитися над цим. Мої думки зайняти зовсім іншим.

Повертатися до Харкова водночас радісно й сумно, а ще трохи зворушливо, бо я, здається, ще на крок наблизилася до своєї мети.

Щодо почуттів, я вирішила не квапитися. Після його поцілунку із Оксаною стало зрозуміло, що розповісти йому про це було б помилкою. Мені краще сконцентруватися на роботі, а почуття врешті-решт минуть.

Сімнадцять годин у потязі без мобільного та інтернету — така собі розвага, тож, щоб не марнувати час, я починаю писати чернетку статті. Перша спроба здається невдалою. Нудною. Тож я безжально викреслюю їх, та починаю з самого початку. Переінакшую, та підбираю інші слова. Намагаюся підкреслити найцікавіше. Але час минає надто повільно.

Коли я закінчую, до вечора лишається ще декілька годин, а я занадто бадьора, щоб спати. Й тоді в мене з'являється трохи чудернацька ідея.