РОЗДІЛ 19

Дивна річ, поряд зі мною йде симпатичний, і, здається, досить приємний хлопець, який явно зацікавлений мною, а я можу думати тільки про Максима і про те, чи було продовження у того поцілунку, який я застала. Чи побачу я якийсь натяк на те, що сталося, коли увійду до номера? Чи не наштовхнуся я на напівголу, або, що гірше, голу Оксану?

Присутність Ніка трохи надає мені хоробрості, але рівно до тих пір, поки ми не зупиняємося в кроці від дверей.

— Що ж, ось і мій номер, — збентежено кажу я, — Дякую за те, що проводив і вислухав мене.

Він щиро усміхається у відповідь, й, підмигнувши, відповідає:

— Дрібниці, якщо я раптом знову знадоблюся — ти знаєш де мене шукати.

Ми прощаємось, а потім я збираюся з духом і заходжу до номеру.

У вітальній Максима немає, а перевіряти, чи є він в спальні, я не ризикую. Крадькома, немов злодій, я пробираюся до сумки, дістаю звідти блокнот, ручку, й диктофон, і, переодягнувшись до конференції, виходжу з номера.

Я знаю, що це безглуздя, але я вирішую сьогодні не чекати Максима і піти до конференц-залу без нього. Принаймні так, навіть якщо я знову застрягну в ліфті, я застрягну там одна.

Чи то всесвіт вирішив, що з мене вже достатньо неприємностей на сьогодні, чи то навпаки готував до чогось гіршого, але в ліфті я не застрягаю, й навіть йдучи по коридору ні з ким не стикаюся. Навпаки, все йде на подив гладко.

Я приходжу до конференц-залу одною з перших, й викладаю усе необхідне на стіл перед собою. У той же час перевіряю рівень заряду диктофона — так, про всяк випадок, і задоволено киваю.

Коли до залу заходять Даша і Нік, я привітно махаю їм рукою, й продовжую повторювати підготовлені питання.

Словом, усе гаразд, принаймні до тих пір, поки я не бачу Максима.

Він з’являється у конференц-залі приблизно за хвилину до початку другого етапу конференції, й першим ділом знаходить очами мене. Я впевнена, що він незадоволений тим, що я прийшла сюди без нього, не попередив його, тож намагаюся не дивитися на нього, й швидко вигадую виправдання:

— Вибач, ми з Дашею засиділися, й я не помітила як пройшло стільки часу, тож я прийшла сюди прямо з нею, — відверто брешу я, і відразу ж прикушую губу, шкодуючи про це, але слів не повернеш.

Звичайно, він міг би спіймати мене на тому, що зранку на мені був зовсім інший одяг, чи те, що я навряд чи стала б брати із собою блокнот, ручку та диктофон на зустріч з подругою, але Максим лише мовчки киває, наче усе гаразд.

Погляд — єдине, що видає, що він усе зрозумів, й під ним я ніяковію, почуваюся винною, хоча нічого такого не зробила.

Я намагаюся відволіктися, перемкнути увагу на роботу. Роблю безліч нотаток, навіть замальовую графік з презентації у блокнот, й встигаю поставити два запитання зі свого списку на QA, але все одно до самого кінця конференції відчуваю на собі його погляд: пекучий та пронизливий.

А після її закінчення, коли я усвідомлюю, що нам час повертатися у номер, й вже запізно для прогулянок, вечерь та вечірньої кави з подругами, тож втекти не вдасться, стає ще гірше.

Мені здається, що моє серце стукає надто голосно: так, що він може почути, й зрозуміти, що я відчуваю. А ще я майже не дихаю, особливо коли Максим дивиться на мене.

Годі. Треба зібратися!

Нам ще працювати разом, я не можу кожного разу так на нього реагувати!

Коли ми заходимо у ліфт, я змушую себе подивитися на нього й посміхнутися. Треба щось сказати.

— Здається сьогодні усе пройшло… Непогано? — я сподівалася трохи розрядити обстановку, але мій голос звучить надто невпевнено.

Максим вигинає брову, й я знову відводжу погляд.

Трясця! І чого він на мене так дивиться? Немов я в нього останнє відерце морозива відібрала…

Якщо перший час мене це просто нервувало, то тепер справді починало дратувати.

Ну що я такого зробила? Подумаєш, збрехала трохи! Не могла ж я сказати, що мені було занадто незручно з ним йти, після того, як я бачила його з Оксаною!

Ось в такому настрої я чекаю, доки двері ліфту роз’їдуться, але цього не відбувається. Ліфт знову зупиняється, але цього разу немає навіть рятівної темряви, яка могла б приховати мої почуття.

— Ну авжеж… — шепочу я, відчуваючи, що от-от почну або ридати, або сміятися. Здається, таке могло трапитися тільки зі мною.

Трясця, тільки істерики мені не вистачало!

Закривши очі, я притуляюся спиною до стіни ліфта, й намагаюся просто дихати.

Тримайся, Уля, з тобою й не таке траплялося. Пам’ятаєш, як ти загубилася під час шкільної екскурсії в іншому місті? В тебе тоді ще телефону не було, й ти гадки не мала, чи чекає ще на тебе автобус з вчителькою та однокласниками.

Оце було жахливо. А це… Так, дрібниці.

У той час, як я намагаюся опанувати себе, Максим тисне на кнопку зв’язку, й повідомляє диспетчеру, що ми застрягли, й нам обіцяють, що вирішать це питання якомога скоріше. Нам лишається тільки чекати, й я частково радію тому, що ми робимо це у тиші, доки він не звертається до мене.