РОЗДІЛ 18

— Що з тобою? Ти якась тиха.

Даша сидить на стільці навпроти мене, стискаючи в руках чашку з кавою. До своєї я так і не доторкнулася. Здається якщо я зроблю хоч один ковток мене знудить.

Важкий зітхнувши, я відповідаю:

— Здається я щойно розчарувалася у коханні.

Дівчина здивовано вигинає брову.

— Це якось пов’язано з тим красунчиком, з яким ти з’явилася на конференції?

Я киваю. Не бачу сенсу приховувати. І без того усе зрозуміло.

— Ти пам’ятаєш Олексія? — питаю я. 

Даша зневажливо пирхає.

— Чи пам'ятаю я покидька, який зрадив тебе у день вашого весілля? Хіба такого забудеш?

Може вона й права.

— Нещодавно я зустріла його в цьому готелі. Він знову заручений. А тільки що я бачила, як його наречена вішалася на шию Максиму, і цілувала його. І, якщо я хоч щось розумію в поцілунках, ці двоє точно знають один одного.

Декілька секунд Даша мовчки дивиться на мене великими очима, а потім шепоче:

— Здуріти можна! Ти впевнена?

— В мене є очі, Даш, — роздратовано питаю я. Що це взагалі за запитання? Хіба можна бути не впевненим у тому, що бачив на власні очі?

Дівчина знизує плечима, й робить ковток кави.

— Іноді ми бачимо те, що хочемо бачити. Можливо після того, як з тобою вчинив той козел, ти просто очікуєш того ж самого від інших хлопців?

Вона замовкає, потім ловить мій погляд і квапливо додає:

— Ні, ти не подумай, я не засуджую тебе. На твоєму місці я поводилася б так само. Але хіба тобі не здається дивним те, що наречена твого колишнього цілувала твого боса?

— Може вони колишні? — припускаю я, — Я зовсім нічого про нього не знаю, але схоже ці двоє були знайомі задовго до цієї поїздки.

На секунду я замислююся над тим, чи не з тієї причини Максим назвався моїм чоловіком? Можливо увесь цей час він зовсім не захищав мене, а просто хотів змусити свою колишню ревнувати?

Можливо й усі наші побачення були з однією-єдиною метою?

Можливо мене використали?

Я знову зітхаю і опускаю погляд. Почуваюся кепсько. Ні, навіть гірше, ніж кепсько. До біса кепсько.

Навіщо гадати тепер? Правди я все одно не дізнаюся.

— Це не важливо. Та і, в будь-якому випадку, він — лише мій бос. Я не маю ніякого права пред'являти йому будь-які претензії. Головне, що я не встигла йому зізнатися. Втратити роботу із-за такої дурості було б тупо.

Напевно я маю бути рада. Можна сказати що мені повезло. Ось тільки від однієї думки про це мене нудить, а ще жах як хочеться повисмикувати волосся нареченій Олексія.

От трясця! Невже я справді ревную?

Даша уважно дивиться на мене, й на мить мені здається, що вона хоче щось сказати, але вона мовчить, а я одним махом випиваю гірку каву, й примружуюся. 

— Можливо це просто не для мене, — продовжую я, й Даша здивовано здіймає брови.

— Що? Стосунки? — вона пирхає, — Ти ж не серйозно!

Я ніяково знизую плечима.

— Чому б ні? Я могла б скоцентруватися на роботі…

— Ага, і завести вдома сорок п’ять котів!

— Ну чого відразу сорок п’ять? — суплюся я, — Мені й одного б вистачило…

Звісно, якщо орендодавець дозволить.

Даша промовляє щось у дусі: “Важкий випадок…” — й  теж допиваємо каву. А потім я кидаю погляд в інший бік, й бачу її нареченого.

Як завжди самовпевнений, одягнений в найдорожчі шмотки, стоїть, тримаючи руки у кишенях, Вадим Рогозний власною персоною. І, як і півроку тому, він не зводить очей з моєї університетської подруги.

— Твій незрівненний явився, — бурчу я, поки в нашу сторону йде у минулому найбажаніший холостяк нашого міста, якщо не країни, й король вечірок. Про нього навіть в газетах писали, й, звичайно, його заручення з донькою звичайного перукаря теж стороною не обійшли. Лише наша редакція дивилася на це заручення під іншим кутом, й гадала, чи вистачить в дівчини нервових клітин, щоб приборкати короля вечірок?

Коли Даша обертається, її обличчя осяюється посмішкою.

Незважаючи на усілякі чутки, вона його справді кохала. Знати б ще за що.

— Вибач, напевно я вже піду, — каже Даша, червоніючи, — Вадим хотів познайомити мене зі своїми друзями перед конференцією. З тобою усе буде гаразд?

Я вкотре знизую плечима. Що зі мною може статися?

Тільки коли вони йдуть, я не стримуюся, й роздратовано показую мминулому королю вечірок у спину язика.

Отак завжди. Тільки но ми з Дашею зберемося попити каву, й потеревенькати, як з’являється Вадим, й викрадає її, немов якийсь казковий злодій. Аж бісить.

Але, якщо бути відвертою, я їм трохи заздрю.

Незважаючи на думки інших, й попри всі обставини, вони знайшли й закохалися один в одного. І, здається, вони справді щасливі разом. Мої ж успіхи на фронті кохання, м’яко кажучи, незавидні. Похвалитися нічим.