РОЗДІЛ 17

Вирішено. Сьогодні я зізнаюся йому!

Залишилося тільки вирішити як це зробити.

В мене не те щоб багато досвіду в подібних речах. Так вийшло, що за усе життя у мене були тільки одні серйозні стосунки, і навіть тоді я не була ініціатором. Олексій сам запропонував мені зустрічатися. Тож я гадки не мала про те, як зізнатися Максиму у своїх почуттях.

Ми вже не в школі, тож йому не підкинеш записку з пропозицією зустрічатися, і порожніми квадратиками для вибору відповіді: "так", "ні" та "можливо".

Якщо б я не втопила свій телефон, обов’язково попросила б поради у Лесі.

Що вона зробила б на моєму місці? Напевно спробувала б притягнути увагу хлопця, може навіть наважилася б поцілувати. Ось тільки я — не вона. Не можу уявити, щоб я перша поцілувала когось. Тим паче коли я не впевнена, що мої почуття взаємні.

Зранку ми їдемо у лікарню. Хоча я і намагалася переконати Максима в тому, що все гаразд, мій лікоть все ще болів, і він наполіг на цьому.

Коли ми сідаємо в таксі, я непомітно поглядаю на нього, й міркую про те, що зараз, напевно, не самий влучний момент для визнання. Та і в лікарні цього робити не варто. А потім я повинна зустрітися з Дашею перед конференцією. Ми збиралися пити каву…

Інакше кажучи, влучного моменту для розмови про почуття не передбачиться до самого вечора, тож я можу трохи розслабитися. Хоча, чесно кажучи, без телефону у кишені я почуваюся дещо незвично. Не можу сховати погляд у екрані, коли почуваюся ніяково, чи розмова заходить у глухий кут.

Я почуваюся вразливою. Однак, водночас з ним, я помічаю речі, на які раніше не звернула б уваги.

Наприклад людину в костюмі вареника. Чи літню сімейну пару, що свариться біля магазину. Чоловік намагається сховати пляшку, а його дружина, чи, принаймні, так мені здається, лупцює його, намагаючись забрати її.

Коли ми приїжджаємо до лікарні, я розумію що вона приватна, й хвилююся, бо не знаю чи вистачить мені грошей.

— Може варто було поїхати до державної лікарні? — пошепки питаю я, зупиняючись біля входу. Але Максим м’яко підштовхує мене до дверей, й каже майже те саме, що й у пабі:

— Не хвилюйся. Усі витрати редакція бере на себе.

Я розумію, що сперечатися марно, так що мовчки погоджуюся з ним, і дуже скоро ми опиняємося всередині.

У самого входу стоїть великий дозатор з санитайзером, відро з бахілами і автомат з водою. Усе це пропонується відвідувачам безкоштовно.

Надівши бахіли і продезинфікувавши руки, ми ненадовго затримуємося біля стійки реєстрації, де Максим швидко переказує те, що сталося учора, і пояснює, що мені потрібно зробити рентген, і ми вирушаємо до вказаного кабінету.

Кабінет рентгену знаходиться на нульовому поверсі. Коли мене запрошують всередину, Максим лишається за дверима.

На щастя, моє вчорашнє падіння обійшлося без перелому, тож, сплативши лікарняні послуги, я чекаю, що ми повернемося в готель, але Максим не поспішає викликати таксі.

— Стривай. Ми пропустили сніданок в готелі. Не хочеш поснідати десь тут? — питає він, і я погоджуюся.

Коли я думаю про те, що це мій шанс сказати йому про мої почуття, моє серце стукає так, ніби хоче вирватися з грудей.

Невже я справді збираюся зробити це?

Щоб дістатися місця, яке Максим обрав для сніданку, нам доводиться трохи пройтися пішки. Декілька разів він звіряється із гугл-картами, доки не доходимо до звичайного будинку, та не заходимо у під’їзд.

Усередині він тьмяно освітлений звичайною лампою.

— Тут живе твій знайомий? — здивовано запитую я, коли ми піднімаємося по сходах, і зупиняємося перед дерев'яними дверима.

— Можна сказати і так, — з посмішкою відповідає Максим, й тричі стукає в дверний молоток.

Я якраз думаю про те, що його знайомий, напевно, незвичайна людина, раз віддав перевагу над стандартним дзвінком дверному молотку, коли двері відчиняються, й з квартири виглядає літній чоловік.

Замість вітальні за його спиною видніється невеличка кухня з постерами та наліпками, кролем та папугою у клітках, а ще з магнітами на маленькому старому холодильнику.

— Хто там? — питає він. Я розгублено переводжу погляд з нього на Максима. Не схоже, що вони знайомі, але він всміхається і вітається:

— Добрий день!

— Добрий день… — ніяково повторюю я за ним.

— Добрий день! — відповідає незнайомець, і тоді Максим каже:

— Нам би поснідати!

Я здивовано витріщаюся на нього.

Хіба можна ось так приходити до незнайомої людини?

Але господар всміхається тільки ширше:

— А шо, голодні, так? Ну, та й люди добрі у Львові завжди нагодують! Не хвилюйтеся, заходьте до хати, я вас нагодую! Заходьте-заходьте, свої люди! В мене чайник гарячий, зараз швиденько тут поставлю! Заходьте, тільки двері закривайте. А що, дуже голодні? Я якраз збирався картопельку робити, може картопельку зробимо?

Господар вручає Максиму кухонний ніж, щоб чистити картоплю, й той береться за діло, так, наче кожного дня ходить до незнайомців їм картоплю чистити. Я стою й дивлюся на кроля з папугою, а кроль з папугою дивляться на мене, й жують… Ну, словом, що вони там їдять.