РОЗДІЛ 16

— Серйозно? Він справді так сказав? — Леся сміється, слухаючи мою розповідь про сьогоднішні неприємності.

— Це не смішно, — похмуро відповідаю я. Говорю пошепки, тому що лежу у ванні, а Максим знаходиться через стіну, — Через це я так і не змогла озвучити свої питання.

Тепла вода із піною трохи заспокоює мене, й допомагає розслабитися.

— Ну і гаразд, адже завтра ще буде продовження? Не переймайся так через це. Усе могло бути набагато гірше!

Я пирхаю, ненавмисно сдуваючи декілька бульбашок, а потім згадую, як Максим допомагав мені і підтримував увесь сьогоднішній вечір, й погоджуюся.

— Може ти й маєш рацію, — з посмішкою відповідаю я.

— Ну авжеж маю! — заявляє вона, — Коли ти вже припиниш в мені сумніватися? Я давно говорю, що ти перебільшуєш вплив невдачі на твоє життя…

— До речі про невдачу, як там твій сусід? Ще не виставив тобі величезний рахунок за ремонт? — я дійсно переживала за подругу. Звичайно, батько Лесі міг з легкістю вирішити будь-яку її фінансову проблему, але був один маленький неприємний нюанс.

Він хотів, щоб вона повернулася в їх будинок, а ще пішла на побачення з сином глави великої конкуруючої компанії. Але так вийшло, що у цьому житті Леся не переварює лише три речі: свою злидню-мачуху, брак за розрахунком, і свого нового сусіда. Тож вона скоріше продасть свою нирку, ніж пійде просити гроші у батька.

— Ще ні, — важко зітхнувши, роздратовано відповідає вона, — Але, відчуваю, незабаром це зробить. І чому ці кляті труби прорвало саме тоді, коли мене не було вдома? Якби я тільки перекрила воду раніше…

— Інколи тобі також не щастить, — співчутливо кажу я, — Слухай, в мене, звісно, не так багато грошей, але якщо тобі знадобиться моя допомога…

— Я щось вигадаю, не переймайся, — відказує Леся, швидше, ніж я встигаю закінчити речення, — Зі мною усе буде гаразд. Краще напиши таку бомбезну статтю, щоб у твоєї редакції не залишилося іншого вибору, окрім як зробити тебе головним редактором!

Коли розмова закінчується, я відкладаю телефон на край ванни, й починаю змивати з себе піну. Але я була б не я, якби усе пройшло без неприємностей.

Здіймаючись на ноги, я підковзуюся, і махаю в повітрі руками, марно намагаючись відновити рівновагу. Звичайно це не допомагає, і замість цього я тільки зачіпаю телефон, який зісковзує з краю ванни вниз, прямо в пінну воду, а слідом за ним з гучним плескотом падаю і я.

— Трясця-я-я… — тихо стогну я, відчуваючи біль у лікті, як раптом двері різко відчиняються, й у ванну кімнату вривається Максим.

— Уляно! З тобою усе гаразд?!

На декілька секунд ми обидва завмираємо, дивлячись один на одного великими очима, а потім я червонію від макушки до п’ят, й прикриваю руками груди, а Максим різко відвертається.

— Вибач, я почув як ти впала, й хвилювався… Я мав постукати.

— У-усе гаразд, — збентежено промовляю я, — Вибач, що налякала.

На мить Максим киває, а потім питає, не дивлячись на мене:

— Ти ціла? Щось болить? Головою не вдарилася?

Мабуть все ж таки вдарилася, бо можу думати лише про те, що він бачив мене голою.

— Тільки лікоть болить, але, здається, перелому немає. Лише забила, — відповідаю я, — Мені пощастило.

— Добре. Зможеш піднятися сама? Чи тобі потрібна допомога? — його голос тихий, хрипкий, й він змушує мене уявляти речі, від яких по тілу розповзається жар.

На мить я уявляю собі, як він бере мене на руки, й відносить до ліжка, й майже нестерпно хочу попросити його зробити це. Але врешті-решт беру себе у руки, й відповідаю:

— Дякую, я впораюся сама.

Тоді Максим знов киває, й повертається у кімнату, обіцяючи, що буде поруч, якщо мені знадобиться його допомога.

Щойно я лишаюся сама, як відчуваю водночас полегшення й розчарування.

Так, Уля! Нічого тобі мріяти про усіляке! 

Геть! Геть, нахабні думки!

Тільки но я підіймаюся, спираючись на бортик ванни, як відчуваю біль не тільки у лікті, а й в коліні.

— Ді-і-ідько… — тихо стогну я, — Як же боляче…

Але, як на зло, Максим усе чує.

— Тобі точно не потрібна допомога? — питає він з кімнати, а я більше не впевнена, що відмовлятися від неї гарна ідея.

Але, як часто каже Леся, сильніше за мою невдачу тільки моя впертість, тож я знову брешу, що усе гаразд, і, шкутильгаючи, нашвидку обтираюся рушником і кутаюся в халат, після чого верчу головою у пошуках телефону, але ніде його не бачу, а потім прожогом кидаюся до ванни, і, ігноруючи біль, відшукую телефон в мильній воді.

— О ні… — знов стогну я, наскоро намагаючись витерти телефон об халат, — Ні-ні-ні!.. — й, хоча й знаю, що це не допоможе, але все одно декілька разів тицну на кнопку ввімкнення, й ледь не плачу, коли телефон не реагує, — Трясця-я-я!..

Справи кепські. Новий я собі дозволити поки що не можу. Принаймні у повну вартість. А це означає, що мені знову доведеться влізти у кредит, ще й не раніше наступного місяця.