РОЗДІЛ 15

У мою хронічну невдачу вірять не всі. Наприклад мої батьки впевнені, що у всьому винна моя забудькуватість і незграбність, а сама я просто занадто недовірлива, ось і надумую собі усіляке, але я ж знаю, що це не так!

Звичайно, з іншими людьми теж іноді трапляються неприємності, але ж не в таких кількостях!

Коли ми з Максимом заходимо у ліфт, щоб піднятися на поверх конференц-залу, я так нервую, що мені бракує повітря, і він бере мене за руку, щоб підтримати. Та варто мені на секунду розслабитися, як в ліфті гасне світло і кабіна різко зупиняється.

О ні... Ні-ні-ні! Цього просто не може бути!

Я відчуваю, як мене охоплює паніка, і, відпустивши руку Максима, кілька разів тисну на кнопку для зв'язку з диспетчером, але вона теж не працює, а ми... Ми застрягли.

Трясця!

Простогнавши, я відчайдушно притискаюся спиною до стіни й на мить заплющую очі.

Усе пропало!

— Не хвилюйся, усе буде добре, — тихо каже до мене Максим, — Напевно просто тимчасові перебої світла.

— Як ти можеш бути таким спокійним? — не розумію я, — Конференція почнеться вже через шість хвилин!

Що ж робити?..

— Допоможіть! Ми застрягли! — я кричу, стукаючи долонями у двері, сподіваючись, що мене зможуть почути, але здається мене не чують.

Дідько! Тільки б не запізнитися!

Я обмацую кишені у пошуках телефону, щоб перевірити час, як раптом розумію, що забула його в номері, коли йшла.

— Дихай. Я гадаю дуже скоро хто-небудь зрозуміє, що ліфт зламаний, і нас звільнять, а доти не бачу сенсу хвилюватися. Все одно ми нічого не змінимо.

Судячи по звуку, він сідає на підлогу.

Важко зітхнувши, я подумки погоджуюся з Максимом, та сідаю поруч. Трохи червонію, відчуваючи, як торкаються наші стегна, й одночасно радію, що ми сидимо у темряві і він цього не бачить.

Звичайно Максим правий, я вже зробила усе, що могла. Залишається тільки чекати, і сподіватися, що ми не прогавимо нічого важливого.

Тим часом у мене в голові проносяться думки про найгірше. А що, як ніхто не буде знати, що ми тут? Що, як нас врятують, коли конференція вже скінчиться? Тоді мій шанс…

Я намагаюся опанувати себе, щоб не заплакати прямо зараз. Уявляю, як воно буде, якщо увійду до конференц-залу з опухлим від сліз лицем та червоними очима, й зусиллям волі змушую себе заспокоїтися.

Нас витягують десь через десять хвилин. Спочатку з’являється світло, та я ледве не відстрибую від Максима, піднімаючись на ноги, а потім знервовано поправляю на собі костюм. Увесь цей час я намагаюся не дивитися на нього. А варто дверям кабіни відкритися, як я вилітаю у коридор, й прямую до конференц-залу, сподіваючись, що на цьому мої неприємності на сьогодні закінчено.

Як би не так.

Тільки но ми заходимо до конференц-залу, як дізнаємося, що через відсутність світла початок конференції знов було відкладено, тож, на щастя, ми нічого не пропустили.

Увійшовши, ми займаємо вказані в запрошеннях місця. Журналіти, на відміну від інших гостей, сидять трохи далі, по двоє-троє людей за невеличкими круглими столами, й ми приєднуємося до них.

Деякі з конкурентів кидають у наш бік зацікавлені та зневажливі погляди, й у цьому немає нічого дивного. Після завершення конференції ми будемо змагатися між собою, намагаючись привабити якомога більше читачів, тож бажання завчасно оцінити здібності суперників цілком зрозуміле.

Я також роздивляюся навкруги, й помічаю серед присутніх знайоме обличчя. Це Даша, та сама, що заручилася із синком мільйонера. Я здивовано дивлюся на неї декілька секунд, й вона також помічає мене. На лиці дівчини з'являється щира посмішка, й вона привітливо махає мені рукою, доки її колега дивиться виключно в телефон. Я машу їй у відповідь, й виймаю з карману невеличкий диктофон, блокнот та ручку.

Ведучий оголошує про початок конференції, і я подумки схрещую пальці на удачу. Але, як тільки збираюся зробити перший запис у блокноті, то виявляю, що моя ручка не пише.

О ні. Тільки не це!

Я роблю декілька розчерків на зворотному боці листа, в надії, що вона почне писати, але дива не трапляється. На щастя, я не одна, і Максим рятує ситуацію, простягаючи мені запасну.

Я беру її, дивлячись на нього з подякою, й починаю швидко записувати усе, що не встигла, аж доки не оголошують першу перерву на десять хвилин.

У цей час більшість гостей йдуть з конференц-залу. Лишаються лише декілька журналістів та дехто з сценарістів.

Максим пропонує мені вийти на час перерви, якщо у цьому є потреба, але, після пригод з лифтом, я на це не відважуюся, тому просто сиджу та перечитую записи, коли до мене підходить Даша.

— Привіт, Уля! — вітається вона, зупиняючись за крок від мене, — Рада тебе бачити!

Вона зовсім не змінилася. Як і в роки навчання, усе також носить коротку зачіску, кульчикі з фарбованим пір’ям, та спідницю з завищеною талією.

Піднявшись, я обіймаю її у відповідь. Як не як ми півроку не бачилися. А потім ми відходимо від нашого столу, щоб поспілкуватися.