РОЗДІЛ 14

Я біжу, майже не дивлячись перед собою, й ноги самі приводять мене до нашого номеру. Відчинивши двері, я забігаю всередину, й гучно зачиняю їх, притискаючись до твердої поверхні спиною.

Навіть зараз я досі важко дихаю, та не можу вгамувати серце.

Ні, звісно, я знала, що він покидьок, але навіть уявити не могла, що Олексій почне розпускати руки. Це занадто навіть для нього.

— Уляно, ти вже повернулася? — Максим заходить у вітальню, й зупиняється на півслові. Ого очі ковзають по моєму зап’ястку, на якому поступово проявляється слід від пальців Олексія, й він скаженіє.

Я бачу, як він напружується, й супить брови, а потім підходить до мене й питає:

— Хто це зробив?

У голосі хлопця чується загроза, і мені стає жахливо від того, що він може натворити. Ні, мені не жаль колишнього. Нехай його хоч трамвай розчавить. Але я не хочу, щоб у Максима були через це проблеми.

Тому замість відповіді я ховаю зап'ясток під довгим рукавом сорочки, й ховаю погляд.

— Це не важливо, він своє вже отримав, — тихо відповідаю я, але його ця відповідь не влаштовує.

Шумно видихнувши, Максим повільно підійшов до мене і злегка натиснув пальцем на підборіддя, примушуючи підняти голову і подивитися йому в очі.

— Це дуже важливо. Ніхто не має права скривдити тебе. Особливо коли я поруч.

Від його слів моє серце починає битися гучніше, й мені здається, що він може це почути.

От дідько! Хіба можна бути таким… Таким…

Ще трохи, й усі мої старання по прихованню власних почуттів накриються мідним тазом.

— Все одно не зізнаюся, навіть не питай, — ледве промовляю я, червоніючи.

Це все через те, що він занадто близько. Поряд з ним я не можу адекватно мислити. Особливо коли він штовхає промови у дусі лицарів.

Важко зітхнувши, він відстороняється, і я знову можу дихати.

— Добре, раз не хочеш говорити, я сам дізнаюся. Але спочатку сядь, треба щось зробити з цим неподобством.

Максим кудись йде, а я йду у ванну, щоб плеснути в обличчя трохи холодної води. Сподіваюся це допоможе мені трохи прийти в себе.

Коли повертаюся до кімнати, він вже чекає мене, сидячи на дивані. На столі перед ним пакет з льодом, якась мазь, шматок шоколадного торта і какао. Від останніх двох пунктів на моєму обличчі з'являється посмішка.

— А торт навіщо? — запитую я.

— Подумав тобі не пошкодить заїсти стрес.

Я здивовано здіймаю брови. Про цю мою звичку знають тільки найближчі, а Максим, виходить, сам здогадався?

Приємно.

Поки я їм смаколик, хлопець займається моєю рукою. Він явно злиться, дивлячись на майбутній синець. Брови хмурить, сопить незадоволено. А сам тримає мою руку ніжно-ніжно, так, що можна розтанути від його доторків.

Прокляття! Якщо так піде і далі, я точно перетворюся на Лесю, і почну думати про нього днями безперервно. Він і так мені вже ночами сниться.

Від спогадів про сон мені раптом стає жарко, а мій погляд мимоволі ковзає по його губах. Але, що гірше, Максим це помічає, посміхається, і... Нічого не каже.

Наприкінці він накладає на мою руку мазь, яка приємно холодить шкіру, й відстороняється, а я несподівано відчуваю розчарування.

Хіба погано, що мені кортить посидіти поруч ще трохи? Я адже не чекаю від нього поцілунків... Чи все ж чекаю?

Я зовсім заплуталася, а Максим своєю поведінкою зовсім не підштовхує мене до успішної кар'єри редактора. Як би я не заперечувала це, він з кожним днем подобається мені все сильніше, і це лякає мене.

Я ніколи не вважала себе людиною, схильною здійснювати дурниці через почуття, і завжди гордилася своєю розсудливістю. А тепер вона давала збій, і я могла все зруйнувати.

— Виглядаєш задумливою, — вимовляє він, пильно дивлячись на мене.

— Думаю про роботу, — я майже не брешу, і Максим тямущо киває.

— Не переживай, упевнений, ти впораєшся із статтею. Я бачив тексти, які ти наводила для прикладу в резюме, вони були відмінними.

— Дякую... Знаєш, ця можливість правда багато значить для мене. Коли наш минулий директор звільнився, я не знала, чи виконаєш ти його обіцянку дати мені шанс, як редакторові. Я пообіцяла собі, що, якщо не стану редактором за півроку, то звільнюся, й спробую отримати цю посаду у іншому місці.

Звичайно, це не те, чого я б хотіла. Я чула багато історій про цю редакцію від дідуся. І, нехай вона змінилася, як і сама будівля, я мріяла працювати саме там.

Максим задумливо дивиться на мене, немов сумнівається, чи варто говорити, а потім приголомшує:

— Я натрапив на твоє резюме абсолютно випадково, коли намагався розгребти безлад в кабінеті цього ідіота. Він навіть жодного разу не читав твої статті. Не думаю що він взагалі збирався давати тобі цю роботу. Швидше за все йому потрібна була секретарка, і ти відмінно справлялася з цією роботою.

Деякий час я мовчу, важко дихаючи, то відкриваючи, то закриваючи рота, як риба на суші, а потім стискаю кулаки.