РОЗДІЛ 13

Наступний ранок починається для мене з падіння з ліжка. Точніше з дивану.

Впала так, що навіть Максим прибіг з сусідньої кімнати, подивитися що сталося. Добре хоч сміятися з піжами не став, зате допоміг піднятися і виплутатися з покривала.

— Як ти примудрилася? — запитує він, обережно підтримуючи мене під руку, — Не забилася хоча б? Десь болить?

Замість відповіді збентежено знизую плечима. Не розповідати ж про свою хронічну невдачу, яка раптом знову вирішила нагадати про себе?

— Наче ні, дякую. Вибач, що налякала.

Від його дотиків мені стає жарко, і, хоч він і у футболці, найскладніше у цей момент не згадувати про свій сон. До речі, до біса реалістичний, якщо не враховувати те, що у реальності я б такого у тверезому стані не вчинила б. Принаймні поки Максим досі мій бос.

Я бачу в його очах сумнів, але врешті він киває, й відпускає мене.

— Сьогодні ввечері конференція, — нагадує хлопець, — Учасники вже потрохи збираються у готелі, тож будь напоготові. Буде краще, якщо твоя стаття охопить учасників й поза конференцією. Фіксуй будь-що, що допоможе привернути увагу читачів.

— Зрозуміло.

Взагалі-то я не дуже полюбляла усілякі скандали, пов’язані зі знаменитостями, але знала, що їх дуже полюбляють читачі. Їх хлібом не годуй — дай тільки гучний заголовок. Тож діватися нікуди, будемо шукати.

Перш за все ми переодягаємося, та йдемо снідати до готельного ресторану. При цьому я настільки поглинена думками про конференцію і власну майбутню статтю, що навіть не помічаю колишнього та його наречену за дальнім столиком.

Замість того, щоб дивитися на них, я роздивляюся навколо у пошуках гостей сьогоднішньої конференції. Їх обличчя та імена я вивчила заздалегідь, щоб впізнати навіть у натовпі, як і основну інформацію: звідки, чим займаються, чим відомі, чи згадувались у чужих статтях.

Так, коли доходить до роботи, я викладаюся на повну. Червоний диплом я отримала не за красиві очі.

Біля вікна, з чудовим видом на місто, до речі, помічаю відомого актора і режисера з якоюсь жінкою. Мабуть жінка, коханка або секретарка. Трохи далі, із пляшкою вина, бачу відомого продюсера. Усього в залі ресторану я нараховую дев’ять учасників конференції. Ще шістьох не вистачає. Можливо ще не приїхали, чи снідають десь в іншому місці.

Поки що зачепитися ні за що, тож я беру приклад з Максима й замовляю сніданок. Дідько, як же смачно тут готують!

Я навіть очі примружую від задоволення.

Сама я кухар, м’яко кажучи, дуже посередній, і взагалі частіше за все харчуюся напівфабрикатами, бо вони часу багато не займають. Врешті решт пельмені зварити таланту не треба. Хоча одного разу я навіть із цим не впоралася — прогавила, й вони розварилися й втікли. Важче за все потім було плиту відмивати від пригорілих шматочків тіста й фаршу. Назвати дещо чорне й безформне пельменями в мене язик не повертається.

Повернувшись до номеру, я ще декілька разів пробігаюся очами по плану конференції. Перш за все будуть обговорювати найуспішніші проекти за останній рік, а потім анонсувати плани на наступний.

Усього конференція продовжиться від двох до трьох днів. Звісна річ, з перервами. Десь між ними буде час QA, коли запрошені журналісти зможуть поставити свої запитання. Ось тут головне — не прогавити можливість, й не затупити. Список питань я теж підготувала й вивчила завчасно, щоб не розгубитися у відповідальний момент, та якраз збиралася повторити, коли почула рингтон виклику.

Це Леся. Ну нарешті.

Я переживала через те, що вона не виходила на зв'язок відучора, й сподівалася, що в неї усе гаразд.

— Привіт! — вітаюся я, прикладаючи телефон до вуха, — Як ти?

Потім кидаю погляд на двері у сусідню кімнату, і вирішую трохи поблукати територією готелю, щоб не заважати Максиму працювати. Він, певно, знову сидить біля ноутбуку.

— Привіт, — роздратовано відповідає подруга, — В мене таке враження, що я підхопила твою хворобу!

— Ти про що? — здивовано перепитую я, пропускаючи уперед одного з відвідувачів готелю.

— Про невдачу твою хронічну, — тихо бурчить вона, а потім додає: — Тут таке було!.. Вчора в мене знов трубу прорвало, доки я у магазині була! Прийшла, а в мене уся підлога у воді, й капці повз мене пропливають!

— Ой, лишенько… — пискнула я.

— Це ще не все! Я все ж таки залила сусіда знизу!

— А він що?

— А ти як гадаєш? Піднявся до мене й давай стукати в двері! Я якраз з ганчіркою і відром по хаті бігала, намагалася прибрати, і підсковзнулась.

— От трясця! Хоча б не зашиблася?

— Краще б зашиблася! — мало не гарчала вона, — Врешті, двері я йому відкривала наскрізь мокра і зла настільки, що навіть не подумала про те, що в мене футболка від води просвічується! 

Ой, дідько…

Я уявила собі цю картину: Леся, із ганчіркою та відром, наскрізь мокра та ошаліла, та її сусід знизу, який наврядчи очікував побачити її білизну.

— Авжеж, я вибачилася. Так мало того, що він з мене поржав, цей козел ще й коментар надав щодо моєї білизни! Сказав, що так його ще не залицялися, уявляєш? Потрібен він мені як зайцеві бубон! Дарма що красень! Такого нахабу ще пошукати треба!