РОЗДІЛ 12

— Стій! А як же сплатити? — розгублено питаю я, обертаючись у бік дверей, що залишилися позаду, разом з тип типом, що налякав мене у пабі.

Коли ми опиняємося на вулиці, в небі вже сяє повний місяць, й з’являються перші зірки, а повітря прохолодніше, ніж було удень, тож його долоня здається мені ще гарячішою.

— Не хвилюйся, я вже розплатився, — Максим веде мене далі, й на ходу викликає таксі через мобільний додаток, а я тягнуся у кишеню по гроші.

Звісно, я не розраховувала, що доведеться витратися ще у перший день, але для мене це принципово. За себе я сплачую сама.

— Скільки там було? Я віддам тобі свою частину…

— Не треба. Вважай, що вечеря була за рахунок редакції. Сильно налякалася? — він взглядається в моє обличчя, й в мене червоніють щоки.

— Трохи… Дякую тобі. Вкотре вже ти мене рятуєш? — я намагаюся посміхнутися, але посмішка виходить знервованою.

Можливо сьогодні я не була у такій небезпеці, як тоді, біля під’їзду, все ж таки в пабі я була не сама, там були люди, й, певно, охорона, але досі не могла опанувати себе. Як уявлю, що я знов там, віч на віч з п'яним бугаєм... Мені погано.

— Мені не важко. До того ж я — твій бос. Піклуватися про співробітників — мій обов’язок.

Здається Максим намагається розрядити обстановку, і йому це вдається.

Я згадую минулого боса, який дбав хіба що про те, щоб йому не забули принести каву, й пирхаю від сміху.

Коли ми сідаємо в таксі, я притулююся головою до вікна й навіть втигаю ненадовго задрімати. Максим будить мене вже тоді, коли ми під'їжджаємо до готелю.

— Гей, Уляно… — пошепки каже він мені на вухо.

Я відкриваю очі, й на мить забуваю, як дихати. Максим надто близько до мене. Настільки, що я відчуваю жар від його подиху. Здається ще трохи, й наші губи можуть доторкнутися.

— Ми вже приїхали? — хрипко питаю я, не зводячи з нього погляду, а потім він відхиляється й домомагає мені вийти з машини.

— Вибач, я заплющила очі лише на хвилинку… — кажу я, поки ми підіймаємось у номер.

— Не вибачайся. Ми стільки пройшли пішки… Немає нічого дивного у тому, що ти втомилася.

Коли за нами зачиняються двері номеру, я сідаю на діван й відкидаюся на подушки. Здається я можу заснути прямо так, не роздягаючись, щойно заплющу очі.

— Йди перша, — каже він до мене, і, щойно я здіймаю брови, усміхається та додає: — До ванни. Гадаю ти можеш заснути прямо зараз, тож я почекаю.

— Дякую… — тихо вимовляю я, й, узявши змінний одяг і білизну, тікаю до ванни.

Першою думкою було швиденько ополоснутися під душем, й вийти, але величезна мармурова ванна так і манила мене собою. Стоячи поряд з нею, коли болить усе тіло, важко не уявляти, як приємно лежати  в ній, особливо якщо додати в неї масло або піну.

З одного боку, мабуть, це егоїстично. Максим пропустив мене уперед, й не гарно змушувати його чекати. А з іншого… Хіба є якийсь сенс у такій королівській ванні, якщо кожного разу лише приймати душ?

Врешті решт я кажу собі, що сьогодні був дуже важкий день, а завтра буде ще важче, тож півгодини у ванній — не примха, а необхідність, й, увімкнувши гарячу воду, лягаю й примружую очі від задоволення. Це так приємно, що навіть сором перед Максимом кудись зникає, і якийсь час я просто не рухаюся, а потім беру до рук телефон, й відповідаю на повідомлення.

На мене чекають два непрочитаних від мами:

Як ти, доню? Як минула конференція?

Ти ж знаєш, що ми з батьком в будь-якому разі будемо раді тобі у нашій фірмі?

Ну як завжди.

Дивлячись на екран, я важко зітхаю.

Так, батьки в мене завжди “вірили”. Гадаю, за ті півроки, що я розносила каву, вони вже змирилися із тим, що я нічого не досягну у редакції, й рано чи пізно повернуся “під крило”.

Узявши себе в руки, набираю відповідь й тисну відправити:

Усе гаразд, мамо, конференцію перенесли на завтра.

Тему батьківської фірми навмисно ігнорую, й читаю наступні повідомлення. В мене ще три непрочитаних від Ліни:

Гей, як там наш майбутній редактор?

Сподіваюся бос тебе ще не з’їв?

Тут, в редакції справжній хаос! Добре, що тебе сьогодні не було!

І як це розуміти?

Я у нормі. Конференцію перенесли на завтра.

Що у вас сталося?

На щастя, Ліна онлайн, тож відповідає майже відразу:

Сьогодні до нашого офісу завітала дружина власника редакції. Я так зрозуміла вона підміняє нашого боса, поки його немає.

Вона ледве не звільнила Дмитра, уявляєш?(

Що-о-о??? Чому?!

Звісно, Дмитро не завжди приходить вчасно, й іноді його жарти дуже тупі, але він — найкращий дизайнер у нашій редакції, тож йому багато чого спускають з рук. Тому я навіть не уявляю, що він повинен був зробити, щоб ризикнути втратити своє місце.