РОЗДІЛ 11

Львівські копальні були не останнім місцем, куди ми пішли.

За один вечір ми встигли побачити балкон закоханих, фонтан Діани, італійський дворик, стрийський парк та високий замок. До останнього ми йшли, здається, цілу вічність.

Підійматися вгору влітку важче, ніж здається, але воно того варте. Замку тут, нажаль, немає, проте звідси видно усе місто.

Єдине, що мене турбує, тут забагато закоханих. І через це я почуваюся ніяково поруч з Максимом. Особливо, коли він посміхається, а у його очах віддзеркалюється захід сонця.

Це ж не побачення?

Ні, звісно це не воно. Я б нізащо не пішла на побачення із босом. Це лише прогулянка.

Але, скільки б я це собі не повторювала, поряд із ним моє серце поводилося надто дивно для звичайної прогулянки.

— Дякую, що запропонував мені поїхати. І за те, що вислухав мене після тієї зустрічі, — тихо кажу я до нього, поки ми дихаємо вечірнім повітрям.

— Дрібниці, — з посмішкою відказує він, — Я гадав тобі це потрібно.

В якийсь момент Максим нахиляється до мене, й мені здається, що він мене зараз поцілує, але замість цього хлопець лише виймає пелюстку з мого волосся. Я червонію, та почуваюся дурепою.

Ну авжеж він не збирався цього робити. Чого я взагалі про це подумала?

Як на зло, у цей час мені знов пише Леся. Вона питає мене, як проходить мій перший день у Львові, а я навіть не знаю з чого почати. З того, що замість окремих номерів нам дали один на двох, а я про це змовчала? З того, що я зустріла колишнього і його нову наречену, а мій бос представився моїм чоловіком? Чи з того, що я підтримала цю брехню, й погодилася на вечерю з ними? 

Врешті-решт я вирішаю відкласти цю розмову до нашого повернення у готель, й ховаю телефон у кишеню.

— Знов подруга? — питає він, і я киваю.

— Їй цікаво як я проводжу час, — відказую я, й його очі дивно відблискують.

— То як ти його проводиш? — голос хлопця хрипкий, а сам він занадто близько, щоб ставити такі питання.

От дідько! Він що, фліртує зі мною? Чи мені голову напекло?

— Краще ніж гадала, — пошепки відповідаю я, поки мій погляд ковзає його обличчям, й зупиняється на його губах.

Оговтавшись, я даю собі уявного ляпаса, й відвертаюся.

— Гадаю нам вже час їхати, — кажу я врешті-решт. Сонце вже майже сховалося, тож, гадаю, вечерю ми вже пропустили.

З одного боку я не проти поїсти, особливо після такої довгої прогулянки, а з іншого — рада, що не повинна ділити вечерю із колишнім. Принаймні сьогодні.

Після підйому на високий замок, в мене гудять ноги, та я не жалкую, що ми не можемо викликати таксі прямо звідси. Прогулянка із босом вийшла приємнішою, ніж я гадала, й мені навіть трохи сумно через те, що вона підходить до кінця.

Коли ми нарешті опиняємося унизу, я така виснажена, що хочу лише доповзти до нашого номеру, й плюхнутися у ліжко, й згодна навіть залізти босові на спину, щоб він мене доніс. Але у нього, здається, інші плани. До того ж Максим анітрохи не виглядає знесиленим, немов не пройшов пішки ту саму відстань, що і я.

— Якщо ти не проти, пропоную повечеряти десь у центрі, — каже він до мене, щойно ми зупиняємось, щоб трохи відпочити.

Ну і що мені робити? Хіба у такому випадку можна відмовити?

Діватися нікуди, до того ж я справді голодна, як вовк, тому лишається лише погодитися, й молитися, що нам не доведеться багато йти пішки.

Врешті решт, коли ми виходимо до дороги, Максим викликає таксі, й я відчуваю полегшення, притуливши свою дупу на сидіння автомобілю.

Ну не звикла я до таких довгих прогулянок! Не усі люди спортивні!

— Втомилася? — питає він, коли я відхиляюся на задньому сидінні, й примружую очі від полегшення.

— Є трохи, — зізнаюся я. Навіть не бачу сенсу заперечувати. Зараз я здатна лише на те, щоб сидіти й стогнати від болю у м'язах. Мені байдуже, як на мене подивляться оточуючи. Те, що я сиджу, а не лежу вже досягнення.

— Нічого, зараз поїмо й тобі стане краще, я обіцяю.

Я дуже сумніваюся в тому, що мені стане краще, перш ніж я промариную свою тушку у гарячій ванні принаймні годину, але не заперечую. Тим паче, що від його тону я ледве не розтікаюся по салону рожевою калюжею.

Трясця! І чому поряд з цим хлопцем я втрачаю глузд? І це після того, як я дала собі обіцянку цього не робити.

Максим каже водію адресу, й через декілька хвилин ми зупиняємося біля якогось невеликого пабу, з дерев'яною вивескою над дверима.

Зсередини він виглядає немов хатинка із дерев'яною стелею, стінами та підлогою. По стінам у невеликих рамках висять чорно-білі портрети відомих людей, які навідувались до цього місця, з автографами: музиканти, актори, письменники та спортсмени. Справжня колекція.

У залі десь дванадцять дерев'яних столів з лавами, а ще така ж сама дерев'яна барна стійка, над котрою висить дощечка з паролем від місцевого вайфаю, та перелік алкогольних напоїв, більшість якого складають різні сорти пива.