РОЗДІЛ 8

Ми прибуваємо до Львову зранку наступного дня.

Прокинувшись, я складаю постільну білизну на полку та як можу приводжу себе у порядок. Мені нестерпно хочеться до душу, але доводиться терпіти до готелю.

Щодо мого боса… Він навіть після стількох годин у потязі, зі скуйовдженим після сну волоссям виглядає так, немов знімається для реклами, і це страшенно бісить.

Трясця! Хіба хлопець повинен бути таким до біса ідеальним?

Коли ми опиняємося на головному залізничному вокзалі, він замовляє таксі та звертається до мене:

— Ти не проти, якщо ми поснідаємо вже у готелі?

Я киваю, здивована вже через те, що він мене про це запитав. Як не як я все одно не могла б відмовитись.

Доки ми чекаємо таксі, я топчуся на місці та роздивляюся навколо, та намагаюся порівняти те, що бачу, із тим, що бачила у дитинстві, коли була тут минулого разу. Вокзал досі здається мені величезним. Для мене тут навіть трохи забагато вільного простору. Та одне я можу сказати напевно — привокзальна площа має більш сучасний вигляд, ніж десять років тому.

Сідаючи у машину, я не можу відірватися від вікна. Архітектура міста, як і раніше, зачаровує. Але тепер, подорослішавши, я дивлюся на це інакше. Не можу сказати, що сильна в архітектурі. Я навіть не впевнена, що зможу відрізнити бароко від рококо, але для того, щоб закохатися в ці вулиці, це геть не обов'язково.

Готель, який було обрано для конференції, розташований у старій фортеці, у самому серці історичного Львову. Ще відтоді, як про це дізналася, я почала шукати фото й іншу інформацію про нього.

Мені завжди подобалися цікаві місця, особливо місця з історією, і цей готель точно належав до обох категорій. Він був розташований у справжній вежі, частині Львівської цитаделі, зведеної у 1850-1856 роках, і вже це одне робило його вартим стати головною темою статті.

Леся ж здебільше цікавилася його фотографіями та переліком послуг  і зручностей.

— Дідько! Подиви які хороми! І це лише стандарт?! Ти взагалі дивилася на їх ціни? Ваша редакція справді бере на себе усі витрати? Що ж там за конференція така, що воно того варте?! — вражено промовила вона, щойно відкрила офіційний сайт готелю. Це було наступного вечора після того, як я дізналася, що взагалі туди поїду.

Номери й справді були чудові. Навіть найдешевший виглядав, як кімната у справжньому палаці. Усе: від підлоги до меблів, напевно, коштувало дорожче моєї річної зарплатні.

— Я не знаю усіх подробиць. Здається там працює чийсь родич, чи щось таке, тому редакції вдалося зекономити… — тихо відмовила я, — А щодо конференції… На ній будуть відомі режисери та продюсери. Можливо навіть хтось з акторів.

Щойно вона про це почула, як її очі полізли на лоба.

— І ти мені про це кажеш лише зараз?!

Після цього Леся ще декілька годин розпитувала мене про те, хто саме там буде, і сказала, що на моєму місці вмирала би від нетерплячки.

В якомусь сенсі я також не могла її дочекатися, але з інших причин. Мене приваблювала можливість побачити таке неймовірне місце, та ще більше я чекала на можливість проявити себе як редактора.

Моя перша стаття! Принаймні перша, яку справді можуть опублікувати.

Для мене це подія, яку варто позначити червоним у календарі.

— Виглядаєш натхненною, — раптом каже хлопець, повертаючи мене у реальність. На щастя ми вже під'їжджаємо, тож він не бачить, як я червонію.

Вежа, з якої зробили готель, справді вражає. Вкрита зеленим плющем, вона схожа на казкове місце. Навпроти входу розташована квітуча клумба, а по боках від неї — справжні гармати. А якщо і ні, то відрізнити я все одно не змогла б.

— Ніколи не бачила нічого подібного… — із захватом зізнаюся я, не зводячи погляду з цієї споруди.

Я досі не можу повірити, що ми справді зупинимося тут. До сьогодні я могла дозволити собі максимум кімнату у якомусь хостелі, а тепер буду спати на розкішному ліжку, у справжній вежі, немов якась казкова принцеса? Ущипніть мене!

Усередині готель вражає не менш, ніж зовні.

Коли ми опиняємося у вестибюлі, я відчуваю водночас і захват, і ніяковість. Усе навколо здається занадто розкішним, настільки, що я у своїх піжамних шортах та майці з їжачком і написом “до біса”, після шістнадцяти годин у потязі та ледь причесана, виглядаю недоречно. Від цього мені відразу хочеться кудись втікти та заховатися, але мій бос, що стоїть праворуч від мене, та працівниця готелю, яка зустрічає нас, не дають мені цього зробити.

Але це був не останній шок для мене. Ледве ми підходимо до стойки реєстрації і називаємо свої прізвища, як нас знову приголомшують:

— Нам дуже прикро, та нажаль, сталася помилка. На ваше ім’я були заброньовані два стандартні номери, але зараз вони зайняті. Замість них ми можемо запропонувати вам вільний люкс. Авжеж, зважаючи на те, що це була наша провина, ми не потребуємо з вас жодної доплати.

Майже хвилину я стою, шоковано блимаючи очіма.

Ви що, жартуєте? Я що, опинилася в якомусь дешевому кіно?

— Хіба це не занадто? — пошепки звертаюся я до боса, — До того ж ти — мій бос. Ми не можемо залишитися в одному номері.