РОЗДІЛ 5

Вихідні минають надто швидко, і у понеділок мені здається, що їх взагалі не було.

— Це несправедливо! Ну чому в такого красеня такий жахливий характер? — стогне Ліна, опускаючи голову на стіл. На ньому, як завжди, безлад. Ніколи не розуміла як вона взагалі на ньому може щось знайти.

Наш бос щойно увійшов до свого кабінету. Ще декілька хвилин тому він вилаяв Ліну за те, що вона не встигла вчасно здати тижневий звіт, та взагалі майже кожного, хто був на той час у офісі. Він не зачіпив тільки мене та ще одного хлопця з маркетингу.

— Це закон балансу, — з посмішкою відповідає їй Дмитро зі свого місця. При цьому він навіть не відволікається від роботи, продовжуючи робити рекламні банери для нашого сайту і соцмереж.

— Якого ще балансу? — глузливо пирхає вона, дивлячись на нього.

Нарешті хлопець обертається, схрестивши руки на грудях.

— Всесвітнього, Ліно. Ідеальних людей не існує. Ось, наприклад, Уля…

— Гей! — гукаю я, вигинаючи брови і ставлячи на його стіл паперовий стаканчик із кавою. Вона досі гаряча, — Це ти так мені дякуєш за те, що я кожен день приношу тобі твій клятий допіо?

— Що? Тут усі знають, що тобі не фартить, хіба ні? — відмахується він.

Я знаю, що Дмитро не хотів мене образити, але все одно суплюся. Мені не подобається, що усі завжди згадують про мою невдачу.

— А що до мене? — раптом питає Ліна.

— Ти… — на мить він замислюється, дивлячись на неї, а потім робить великий ковток кави і відповідає: — Ти взагалі не розбираєшся у каві. Ось чому за нею завжди ходить Уля.

Вона знов пирхає:

— А в тебе дурні жарти.

— Ти брешеш, — широко посміхається він, не зводячи з неї погляду, а потім додає: — Тобі подобаються мої жарти.

— Це не означає що вони не дурні.

За півроку, що працюю у редакції, я вже неодноразово ставала свідком їх суперечок, могла сказати напевно, що ці двоє небайдужі один до одного, але з якоїсь невідомої причини досі не разом. Але, попри все, між ними було щось особливе. Щось, що, як я колись гадала, було й в мене.

Закладаюся, якби Леся їх побачила, нізащо не заспокоїлася б, доки не змусила б їх зізнатися один одному. Така вона людина.

Це не погано, ні. Хоча я не підтримую її одержимість романтикою, я ніколи не засуджувала Лесю за це. Просто я інша.

— Агов! Тут дехто намагається працювати! — гирчить Ганна, наш другий редактор, з іншого кінця офіса, — Може годі вже маятися дурницями? Займіться вже ділом!

Ми з Ліною та Дмитром здивовано переглядаємося. На Ганну це зовсім не схоже. Зазвичай це саме вона базікає без угаву. Усі чутки і плітки ми дізнавалися саме з її вуст. Навіть про те, що в нас буде новий, молодий та дуже гарячий бос, ми дізналися саме від неї.

— В тебе щось трапилося? — стурбовано питає її Ліна.

Спочатку вона не відповідає, але навіть зі свого місця я помічаю які червоні в неї очі. Так, немов вона плакала усю ніч.

— Тебе це не стосується! — збуджено відказує вона, та за мить вибігає до коридору, ляскаючи дверима.

— Напевно не варто було запитувати, — винувато зітхає Ліна, дивлячись у той бік. Вона явно шкодує про те, що взагалі заговорила з нею.

— Не переймайся, з нею усе буде гаразд. Ганна заспокоїться і повернеться, — спокійно відповідаю я, залишаючи каву на її столі, а потім дивлюся на останній стаканчик з позначкою для боса.

Напевно це безглуздо, але я до останнього відтягую зустріч із ним, та йду до його кабінету так повільно, як тільки можу. Порівняно з тим, як я зазвичай бігаю по всій будівлі нашого офісу це виглядає смішно, але колеги і не думають жартувати із цього приводу.

“Тримайся”, — одними губами вимовляє Ліна, коли я підходжу до його дверей та двічі стукаю.

— Заходьте, — чується зсередини, і я входжу. Каву лишаю на столі, намагаючись не дивитися на боса, та краєм ока все одно ловлю на собі його пильний погляд і дратуюся.

І чого так витріщатися, немов я лихо якесь?

Я роблю крок назад, чекаючи на те, що він, як завжди, дасть мені купу завдань, але, замість цього, хлопець лише киває у бік крісла.

— Сідайте. В мене є для вас пропозиція.

— Пропозиція? — перепитую я, та здивовано кліпаю очима, намагаючись здогадатися, що він міг мати на увазі.

Я слухняно сідаю та мовчки чекаю відповіді, але хлопець з нею не поспішає. Замість цього він питає мене:

— Отже, ви влаштувалися на цю роботу в надії з часом отримати посаду редактора?

— Так.

Я не бачу сенсу брехати, тож кажу правду, відчуваючи як прискорюється моє серце. З моєю вдачею я звикла очікувати найгіршого, тож була готова почути, що про посаду редактора можна забути, але хлопець мене дивує:

— Я переглянув ваше резюме, і воно справді вражає. Гадаю ви підходите для цієї роботи.

Якусь мить я навіть не дихаю, не в змозі повірити власним вухам, а потім перепитую: