РОЗДІЛ 4

Увесь наступний тиждень я намагаюся уникати свого боса, та це до біса непросто. Ми постійно зіштовхуємося: біля будинку, в ліфті і біля дверей, а на роботі він взагалі не дає мені продихнути, постійно даючи нові доручення.

Можливо річ у тому, що я нещодавно повернулася з відпустки, але надвечір я буквально валюся з ніг. Тому, нарешті дочекавшись вихідних, я планую лінуватися по максимуму.

Ніщо не зрушить мене з ліжка. Ніщо.

— Ну будь ласочка! Ти мені дуже потрібна сьогодні! — жалібно скиглить Леся, — Невже ти кинеш напризволяще свою бідолашну подругу?

Вона подзвонила мені хвилин двадцять тому і увесь цей час намагалася вмовити мене піти із нею до якогось клубу. Гадаю з тим хлопцем так нічого путного не вийшло, і тепер Леся зібралася шукати неприємності на свої сідниці.

Я стогну, притискаючи телефон до вуха і повільно тру скроні. Я справді не хочу нікуди їхати сьогодні, тим паче туди, де багато сп’янілих людей та гучної музики, але, якщо відмовлю, вона піде туди сама, а це ще гірше.

— Гаразд… Але тільки якщо ти пообіцяєш мені, що не будеш багато пити.

— Ура! Спасибі! Я куплю тобі морозива! — радісно каже вона.

Я сумніваюся, що у клубі є морозиво, та не заперечую. Тим паче, що учора з’їла ще одне відерце, а другого ще не купила.

— Тільки, я тебе благаю, одягнися як людина! Ніяких кед та мультяшних футболок! Підбори обов’язкові! Я знаю, що вони у тебе є.

Коли Леся закінчує свою промову, та скидає виклик, назвавши час та місце, я зітхаю. Ну чому в мене немає подруги, яка, як і я, усі вихідні спокійно сиділа б вдома, дивлячись дорами? Невже в мене не буде жодного спокійного дня?

Може Дмитро має рацію та наді мною справді висить якесь кепське прокляття?

Я ненавиджу підбори, але діватися нікуди. Леся з мене усю душу витрясе, якщо я приїду до клубу у кедах. Тому, пересилюючи себе, я дістаю бомбезні та дуже незручні туфлі та коротку сукню, яку ми з Лесею купили півроку тому, надягаю улюблені кульчики-павучки та навіть трохи підмальовую вії.

— Це точно погана ідея… — промовляю я, дивлячись на себе у дзеркало.

Дівчина у дзеркалі виглядає непогано, але це не я. Я не ношу підбори та сукні, і не ходжу у клуби. Але, якщо не піду, Леся точно вскочить у якусь халепу.

Нагадуючи собі про це, я викликаю таксі через мобільний додаток та прямую до клубу, що нещодавно відкрився у центрі міста.

Цього разу я відразу помічаю Лесю біля входу. На ній блискуча чорна сукня та туфлі з такими високими підборами, на яких я ледве змогла б стояти, не те, що ходити або бігати. Її довге руде волосся спадає вниз ідеальними локонами.

Побачивчи мене, вона широко посміхається та біжить у мій бік. Її підбори весело стукають по асфальту, а потім подруга щиро обіймає мене.

— Ти все ж таки прийшла! — радісно промовляє вона, а потім тягне мене у бік черги, — Дякую, Уля, обіцяю, ти не пошкодуєш!

Я у цьому дуже сумніваюся, та знов не заперечую, але питаю:

— То що? Чому ми тут? Це все через того хлопця?

Леся відкриває рота та здивовано кліпає очима.

— Як ти про це дізналася? — питає вона.

Я вкотре зітхаю. Леся занадто передбачувана.

— Я дізналася, що він буде тут сьогодні, на відкритті. Вони вирішили влаштувати тематичний вечір. Усім на вході видають маски, щоб їх було складно впізнати, уявляеш? Це так романтично!

— Це справді звучить цікаво, — визнаю я, — Але як ти збираєшся його знайти? Хіба це не буде проблемою, якщо він буде у масці?

—  Звісно, що ні! Я обов’язково впізнаю його! — заперечує вона.

А потім підходить наша черга, охоронець перевіряє наші документи та дає нам по масці, нагадуючи, що знімати їх до кінця вечора заборонено. Як на мене, це дивне правило, але я не проти. А потім ми опиняємося  всередині і я заворожено озираюся навколо.

Взагалі-то я намагаюся уникати подібних місць. З моєю вдачею простіше простого нарватися на неприємності. Але цей клуб був не схожий на те, що я очікувала побачити.

Стеля всередині була обклеєна підсвіткою та ватою, що робило її схожою на хмарне небо із блискавками. А через те, що всі навколо були у масках, атмосфера у клубі була майже казковою.

Трясця, я і справді не жалкую, що погодилась прийти сюди.

— Тут круто, егеж? — питає Леся, обіймаючи мене за плечі.

— Дивовижно, — визнаю я, і несподівано для себе розумію, що не бачу жодного п'яного відвідувача, — Можливо це була непогана ідея.

— Звісно що ні! — з посмішкою відказує вона, та тягне мене далі, ближче до барної стійки, — Ходімо, я впевнена, він вже десь тут!

Я йду за нею, як раптом моя невдача знов нагадує про себе, і я відчуваю, що щойно натерла собі ногу.

Ненадовго зупинившись, я нахиляюся, щоб перевірити як справи, і бачу кров.

— Дідько… — стогну я, вже уявляючи, як буду повертатися додому.

— Справи кепські.