РОЗДІЛ 3

— Я його ненавиджу, — стогну я, шкандибаючи у бік пошти. Ще трохи, і біль у нозі мене доконає.

Поки я виконувала завдання нового боса, ксерокс тричі зажовував бумагу, сканер двічі підвисав, і один раз закінчився тонер. Тож, коли я закінчила, в офісі майже нікого не залишилося окрім охорони та Дмитра, який знов прогавив терміни виконання.

Взагалі-то спочатку я бігла, доки не підвернула ногу, після чого подзвонила Лесі, щоб поскаржитися на нового боса та своє життя.

— Може звільнитися? З твоїми навичками і дипломом ти легко знайдеш іншу роботу. Я не розумію чому ти так тримаєшся саме за цю редакцію, якщо вони тримають тебе лише заради того, щоб ти виконувала їх доручення.

Я зітхаю. Леся вже не вперше зачіпляє цю тему, та й не тільки вона. Мої батьки теж постійно натякають, що тут я тільки даремно витрачаю свій час.

— Пройшло вже півроку. Якщо б вони справді хотіли зробити тебе редактором, то вже зробили б. Скільки ще ти будеш чекати, що вони нарешті дадуть тобі обіцяне завдання? Тим паче, що цю обіцянку тобі давав минулий бос, і новому не обов’язково її виконувати.

Можливо вона має рацію. Можливо мені варто пошукати іншу роботу.

— Гаразд, я це обміркую, — стомлено погоджуюся я. Я занадто виснажена, щоб сперечатися.

 — Ось це моя дівчинка! — весело відповідає вона, а потім швидко прощається, — Усе, мені треба бігти. Зараз почнеться моє тренування.

— Бувай, — киваю я, а потім ховаю телефон у кишеню.

Незабаром я дивом встигаю зайти до відділення та відправити документи за декілька хвилин до закриття, після чого повертаюся додому. Наприкінці робочого дня в мене тільки одне бажання — залізти у гарячу ванну із якоюсь книгою та не вилазити звідти, доки вода не охолоне. Але туди ще треба добратися, а по дорозі зайти до супермаркету за продуктами і чимось смачненьким, що зробить цей кепський день не таким кепським.

Леся завжди каже, що я їм забагато солодкого та шкідливого, та я не бачу у цьому нічого жахливого. Я впевнена, що життя занадто коротке, щоб відказувати собі у маленьких радощах, навіть якщо вони погрожують зайвими кілограмами. Єдине обмеження, якого я дотримувалася, — не більше трьох стаканчиків кави.

Спускаючись у метро, я насолоджуюся прохолодою. Літом у нашому місті це найкраще місце, щоб сховатися від спеки. На відміну від трамваїв та переповнених маршруток у метро я почуваюся у своїй стихії. 

Коли я виходжу, над містом вже згущуються сутінки, та чутно тихе цвірінькання комах. У повітрі витає приємний аромат кави з невеликої кав'ярні. Тут, прямо біля метро, такі буквально на кожному кроці, але я проходжу повз них та йду у бік супермаркету. Свій третій стаканчик на сьогодні я вже випила.

Я люблю свій район за те, що тут є геть усе. Потрібен одяг чи взуття? Свіжий хліб? Шампунь? Піцца? Кава? Продукти? Ліки? Якісь дрібниці для хати? Будь ласка, усе в кроковій доступності від метро.

Тут вас навіть підстригуть та зроблять вам манікюр із гель-лаком, якщо треба.

Одна біда — ввечері можна натрапити на якогось п’янчугу, чи навіть на декілька. Але, хоча мені і не таланить, зазвичай подібні люди не чіпляються до мене. Тож, повертаючись із супермаркету з повними торбами продуктів, і проходячі повз якогось дуже п’яного хлопця, я і гадки не маю, що можу привернути його увагу.

— Гей! Агов, красуня! — чується позаду.

Я прискорююсь, не обертаючись. До мого будинка лишилося усього декілька кроків, і я сподіваюсь, що, якщо буду його ігнорувати, він лишить мене у спокої. Але це не допомагає. Не почувши відповіді, незнайомець лише більше розпаляється.

Наздогнавши мене біля самого під’їзда, він боляче хапає мою руку, так, що я скрикую і пакет з продуктами падає на асфальт.

— Ти що, глуха? Чи вважаєш себе краще мене? Га?! — гарчить він, дихаючи на мене перегаром.

— Відпусти мене!

Я в паніці. Ще ніколи мені не було так страшно, як зараз. Я намагаюся вирватися з його хватки, але не можу змагатися з п'яним бугаєм. А потім його хватка несподівано слабшає, і я бачу як мій начальник заламує йому руку, змушуючи відпустити мене.

Здається він щойно з пробіжки: на нім кросівки і спортивні штани, він важко дихає, а волосся все ще трохи вологе від поту. А ще він дуже злий. На щастя, ця злість спрямована не на мене.

— Ти не розчув? Тобі сказали відвали, — холодно каже бос, відштовхуючи хлопця.

У першу секунду незнайомець явно збирається нагрубити йому у відповідь і полізти у бійку, доки не ловить його погляд, від якого навіть мені ніяково. На моїх очах ще ніколи так швидко не тверезіли.

Через лічені секунди він бурчить і поспішає забратися чимдалі. Мій начальник піднімає пакет з продуктами, явно збираючись подати його мені, але в останню мить просто перехоплює його зручніше і питає:

— З тобою усе гаразд? Він нічого не встиг зробити?

— Так, тобто ні…

Від хвилювання я плутаюся, й у мене червоніють щоки. Так, від хвилювання, а не через те, що поруч зі мною стоїть мій напівоголений та до біса сексуальний начальник! Не через те, кажу! І годі на нього витріщатися, немов торсів ніколи не бачила!