РОЗДІЛ 2

Цей вечір нічим не відрізняється від інших. Принаймні на перший погляд.

Я валяюся у ліжку, дивлячись якийсь кумедний корейський серіал, та їм печиво із шоколадною крихтою. Воно таке солодке, що від нього нестерпно хочеться пити, але мені лінь йти до кухні, щоб зробити собі чай. Тому їм потрохи, роняючи крихти на пухнастий плід.

А потім, почувши вібрацію, тягнуся до телефона. Мені пише Ліна — знайома з роботи.

"Сподіваюся ти пам'ятаєш про те, що тобі не можна запізнюватись?" — питає вона.

Так, є дещо, що я забула розповісти.

Вже завтра закінчиться моя відпустка, та я повернуся на роботу в редакцію, і нарешті побачу чудовисько, чиє ім'я промовляють лише пошепки. Тобто нашого нового боса.

Усіх деталей я не знаю, але серед наших ходять чутки, немов він розкрадав бюджет, десь у верхах про це дізналися і вирішили його звільнити. А новий бос, у свою чергу, ще в перший тиждень своєї роботи звільнив вже трьох моїх колег, за що заслуговано отримав від мене прізвисько козел.

"Так, не переймайся. Завтра я буду вчасно, навіть якщо в мене влучить блискавка", — відповідаю я, не збираючись давати новому босу привід для звільнення.

"Краще сплюнь, з твоєю вдачею… — відказує вона, а потім пише: — Сьогодні лягай раніше, я серйозно. Хто буде носити мені каву, якщо тебе звільнять?"

"Так, матуся".

Я пирхаю і дивлюся на годинник. В мене достатньо часу, щоб додивитися ще дві-три серії дорами, перш ніж лягати, і я не збираюся поступатися цим. Та щойно я лягаю у ліжко, як через стіну лунає голосна музика.

— Ти з мене знущаєшся… — стогну я, скидаючи ковдру. Тільки сварки з новим сусідом не вистачало.

Десь тиждень тому у квартиру поряд зі мною хтось в'їхав, та з того дня кожного вечора вмикає музику. Я була не проти, бо: по-перше, в нас були схожі вподобання, а по-друге мені було нікуди не потрібно зранку, та я могла дивитися дорами десь до третьої години, тож це мені аніскільки не заважало.

Але сьогодні мені як ніколи важливо виспатися, тож, підтягнувши шорти і взувши капці з пухнастими помпонами, я пішла знайомитися з сусідом та вперше просити зробити музику тихіше.

Так склалося, що нових сусідів я ще ніколи не бачила, тому мені було трохи лячно, та я сподівалася, що там на мене не чекає якийсь п’яний бугай.

Десь біля чужих дверей жалкую, що не взяла із собою газовий баллончик, та вже запіздно повертатися і, зітхнувши, я стукаю.

Мене почули не відразу. Через те, що музика грала дуже голосно, я прочекала під дверима майже п’ять хвилин, перш ніж вони відкрилися.

Перше, що я бачу, без перебільшень ідеальний прес. Вочевидь, мій сусід проводить багато часу в спортзалі. І полюбляє ходити без футболки. Пощастило, що хоч штани одягнув.

А коли підіймаю очі вище…

— Ти?! — водночас промовляємо ми, витріщаючись один на одного.

А все тому, що переді мною стоїть той самий бовдур із кавою. На ньому немає костюму, але не впізнати його неможливо.

— Ти мене переслідуєш? — питає він, примружившись. Схоже він теж мене впізнав.

— Мені що, більше робити нічого? — роздратовано запитую я, — Я живу у квартирі поряд, та прийшла, бо мені заважає музика. Завтра мені на роботу, і я чула, що мій новий начальник тиран і козел. Якщо не висплюся і запізнюся мене можуть звільнити. Тому, зроби мені послугу, прикрути звук.

— А що як не стану? — запитує він, схрестивши руки на грудях. Я роблю так само, копіюючи його, та промовляю оманливо солодким голосом:

— Тоді, мій солоденький, я викличу поліцію. Сподіваюся ми зрозуміли один одного і мені не доведеться повторювати? Не хочу зайвий раз бачити твоє лице.

Я йду, не чекаючи на його реакцію, але через хвилину музика стихає і я нарешті засинаю.

Наступного ранку мені підозріло щастить. Я просинаюся вчасно, встигаю поснідати та випити кави, не забруднивши одяг і не влаштупавши пожежу на кухні.

На моєму діловому костюмі жодної цятки чи зачіпки, а зачіска ідеальна, як ніколи, і це насторожує. Я не можу не думати про те, що цей день розпочався занадто гарно, щоб так само закінчитися, та підсвідомо шукаю підлянки у всьому навколо, але на шляху до офіса нічого не трапляється.

Я приїжджаю вчасно. Навіть занадто вчасно. Настільки, що Ліна здивовано витріщається на мене зі свого місця.

— Хто ти та куди поділа Улю? — питає вона пошепки, та я лише відмахуюсь.

— Це не смішно, — знервовано відказую я, розставляючи паперові стаканчики з кавою, — Цього ранку мені так щастить, що здається, ніби небо от-от звалиться на мою голову.

Попереду в мене ще купа роботи. Потрібно відсканувати документи, замовити питну воду та канцелярію, та ще багато чого

— Може ти нарешті позбавилася свого прокляття і стала нормальною людиною? — регоче Дмитро, наш дизайнер, обертаючись.

Я показую йому язика та повертаюся до роботи. 

Моя невдача давно стала привідом для жартів серед колег та друзів. Напевно я б також жартувала, якщо б не опинялася у таких незручних ситуаціях.