РОЗДІЛ 1

У кожного в житті рано чи пізно настає момент, коли усе йде шкереберть. Ти ніби опиняєшся в пасці з власних невдач.

Привіт, мене звати Уля, та я знаю про це геть усе.

Мені, як то кажуть, хронічно не щастить. В моєму житті було багато до кумедного жахливих, невдалих та поганих днів. Але той, з якого починається ця історія, перевершив їх усі.

Це трапилося влітку, одного теплого сонячного дня. Такі дні я вважаю найпідступнішими, бо від них ніколи не чекаєш біди.

Так було і зі мною.

Я прокинулася десь о дев'ятій ранку, з таким гарним настроєм, який тільки може бути сонячним ранком вихідного дня, коли тобі геть нікуди не треба, а в холодильнику є ще не відкрите відерце полуничного морозива. Звучить непогано, егеж?

Ви запитаєте, що ж може спаскудити такий день?

Почнемо з того, що по дорозі у ванну я підвернула ногу, а щойно зварену ранкову каву розлила на улюблену футболку із кицьками. Ви скажете нісенітниця? А я скажу, що то був лише початок.

У той час, що я марно намагалася врятувати своїх котиків, натираючи їх милом, мені подзвонила моя подруга Леся. З динамиків на повний голос заволав Олег Винник, мило вислизнуло з моїх рук, і, пролетівши через ванну кімнату, весело проковзнуло по підлозі коридору.

— Трясця! — забувши про котиків, мило і воду, я поспішила до спальні, щоб відповісти на дзвінок. Авжеж, у той час, як я віталася із подругою, футболка закрила злив, і вода стала швидко наповнювати раковину. Але почула я це лише тоді, коли вода полилася на підлогу.

— Лесь, зачекай-но хвилинку, — говорю я, і якомога швидше біжу назад.

Пам’ятаєте про мило? Авжеж пам'ятаєте. Здається про нього могла забути тільки я, як і підслизнутися на ньому, лише чудом нічого не зламав. 

— Трясця! — повторюю я, та, підійнявшись, шкандибаю до ванної кімнати, щоб вимкнути воду та прибрати безлад, який вчинила.

Так, знаю, я забагато лаюся, та що поробиш, якщо зі мною постійно трапляється якась халепа?

— Що там з тобою знову трапилося? — питає Леся, коли я знов прикладую до вуха телефон, — Здається я чула якийсь грохіт.

— Та нічого, — відказую я, потираючи забитий лікоть, — В тебе усе гаразд? Зазвичай у такий час ти ще спиш.

Це була справжнісінька правда. Леся завжди любила подрімати, а у вихідні її зазвичай взагалі не витягнеш із ліжка до обіду. Тому мені було цікаво, що ж такого могло статися, що вона зробила виключення з правил.

— Це нарешті сталося! — урочисто каже вона, — Я знайшла ЙОГО!

О ні.

Я заплющую очі та повільно рахую до десяти.

— Будь ласка, скажи що це не те, про що я думаю, — благаю я її.

Напевно, перш ніж продовжувати, вам треба дещо дізнатися про Лесю.

Вона — моя найкраща подруга ще с часів дитячого садочка, та невиліковна оптимістка. Їй щастить майже в усьому, за що вона тільки не візьметься, будь то екзамени, гра на музичному інструменті, боулінг чи приготування печива. 

Але у неї є один величезний мінус. Вона постійно закохується не в тих хлопців.

Я вже втомилася рахувати "тих самих", котрих не пощастило зустріти моїй подрузі.

Вона знайомилась із ними на курсах, у кафе, ресторанах, парках, в супермаркетах, і просто на вулиці. Усі вони були різного віку та зросту. Серед них були і багаті, і бідні. Були айтішники і продавці, дизайнери і викладачі, вегани та м'ясоїди. Усі вони були різні, але їх дещо об'єднувало: наприкінці усі вони без винятків ставали розчаруванням.

Хтось мав дівчину, або декілька, чи навіть дружину. Хтось занадто любив себе, чи свою домашню тварину. Останній хлопець, якщо я не помиляюся, занадто полюбляв контролювати Лесю. Настільки, що вона не могла навіть обрати собі одяг без нього. Його я особливо ненавиділа.

Тож, тепер, коли Леся подзвонила мені о дев'ятій ранку, у неділю, щоб сповістити про те, що нарешті знайшла ЙОГО, я щиро сподівалася, що вона мала на увазі свій телефон.

— Цього разу я впевнена! — стверджує вона, — От побачиш, він — той самий!

— Так, звісно, — зітхаю я, вдаючи, немов не чула цю промову вже понад п'ятнадцяти разів.

— Він просто неймовірний! — натхненно продовжує вона, поки я повертаюся до спальні в одній спідній білизні та пухнастих капцях з помпонами, шукати чисту футболку, — Ми познайомилися минулого тижня у спортзалі, уявляєш?

— Справді? — питаю я, перебираючи власну шафу. Те, що я бачу, мені не дуже подобається. Добру частину одягу давно час викинути. Але через пару хвилин серед купи протертих і погризаних пральною машиною футболок нарешті вдається знайти щось більш-менш пристойне: сіру майку із мультяшною мишею та клітчасту рубашку. Під них я надягаю звичайні джинси.

— Так! В нього таке тіло, Уля, як в грецького бога! А очі… В нього такі очі! Немов…

— У бога? — питаю я, ледь втримуючі сміх, але Леся не вловлює сарказму та погоджується.

— Так! А ще у нього такий голос… Йому треба в актори озвучення! Чи просто в актори!