Зоряна ніч для двох

Минуло лише два дні після операції — й батька Амелії виписали з лікарні. Але диво мало свою ціну… Він не впізнав її. Він пам’ятав маму. Пам’ятав маленьку дівчинку — Амелію в три рочки. Але цю, дорослу, ніжну, таку рідну — ні.

Амелія мовчала. Її очі були повні сліз, але вона трималась. Бо розуміла — це тимчасово. Просто важко, коли твій тато дивиться на тебе як на чужу...

Щоб відволікти її від важких думок, Алекс тихо                                              сказав:                                         — Знаєш, кицюнь… А давай сьогодні вночі поїдемо на поле. Постелимо плед, ляжемо під зорями і забудемось… Хоча б на годину.

                   Амелія посміхнулась крізь сум:                    — Це звучить... ідеально.

Ближче до вечора вона раптом згадала, що в її дідуся є телескоп. Старий, але робочий. Ідеально                                    для зоряної ночі!                                    — Алексику, можна ми заїдемо до дідуся?           Він живе за пів години звідси, ми встигнемо!

— Звісно, кохана. Часу вдосталь.

              Дідусь був щиро радий бачити онуку.             — О, моя дівчинка! Я вже думав, що зовсім забула про старого діда, — жартував він, обіймаючи її. Вони сіли на кухні, пили чай, згадували дитинство Амелії. Алекс мовчки слухав, а серце тепліло — так просто, по-сімейному. 

        Коли час спливав, Амелія трохи несміливо                                                запитала:                                              — Дідусю, а в тебе ще є той телескоп?..

— Та десь валяється! — усміхнувся він і зник у коморі на добрих п’ятнадцять хвилин. Нарешті вийшов, трохи запилений, але з телескопом у руках. 

— Працює. Перевірено часом! — гордо заявив він.

Вони подякували, обійняли дідуся і поїхали назад. На душі стало легше — попереду була ніч під зорями, ніч без болю, без спогадів, лише вдвох, під нескінченним небом...